Группа Украинский язык Урок № 45
Группа Украинский язык Урок №44
Тема: I. Кочерга
План
1. Життєвий і творчий шлях І. Кочерги.
2. Драматична поема „Ярослав Мудрий – сива давнина історичних подій ХІ ст.
3. Боротьба України за волю і самобутню культуру у драматичній поемі „Свіч чине весілля“.
Кажуть , характер людини формується головним чином у молоді роки, під впливом батьків, школи, друзів, улюблених книг. Біографія У. А. Кочерги може бути прикладом цього . Уявімо собі таку картину.
Під час турецької війни ( 1877-1878) , коли голодні російські солдати замерзали на Шипці, далеко від фронту зібралися в теплій кімнаті кілька високих військових чиновників: інтенданти, тиловики. Вони стурбовані. Чимало нагарбали превосходительні злодії. Аякже! Скільки солдатів воює, скільки їм провіанту, одягу, зброї треба! Ану, вкрадь у кожного по карбованцю - це ж сила грошей. А гроші, як вони міркують, - все: шана, слава, успіх.
Та ба, якийсь там штабс-капітан докопався, викрив шахрайство. Що ж тепер буде ? Воно, правда, хто не краде у війську, крім бідного солдата . Але ж це розголос, небажаний, звісно.
Було вирішено купити штабс-капітана, заплатити йому за мовчанку. Та від запропонованих грошей - і немалих! - той відмовився. Йому запропонували величезну суму: сорок тисяч карбованців! І не могли повірити : штабс-капітан відмовився! І подав рапорт по начальству. Кара не забарилася. Тільки покарали. . . самого штабс-капітана. Вигнали його з армії. І це добре , що не судили за наклеп на превосходительства.
|
|
|
Цей штабс-капітан був Антон Петрович Кочерга - батько майбутнього драматурга цікавою людиною була і мати Івана Антоновича. Вона мала дар імпровізувати, і часто малий син при світлі гасової лампи цілими вечорами слухав її розповіді. А вони згодом проросли в його душі буйним нагінням фантазії, невтримної уяви, що носила його на своїх крилах і в чужі країни, і в сиву давнину.
Принциповість і чесність були причиною частих змін місця роботи батька. Врешті Антон Петрович стає залізничним службовцем і почалися нескінченні переїзди. Гуркіт вагонних коліс був малому за колискову пісню, а картини за вікнами сприймалися як дивна казка. Іван змалечку звик до потягів та їхніх гудків , до блиску залізничних колій і семафорів , полюбив чесних і працьовитих людей, які водили поїзди. Не випадково в багатьох його п'єсах місцем дії е залізнична станція, вокзал, а героями -залізничники, як-от машиніст Черевко у комедії „Майстри часу“.
1. Бачив малий Іван Кавказ і Середню Азію , Польщу і Україну. Побував у багатьох містах. Та найближчим і найдорожчим був для нього рідний край, Чернігівщина, невелике зелене містечко Носівка, де він народився 6 жовтня 1881р.
|
|
|
Часті переїзди перешкоджали добре познайомитися з малими друзями, міцно, по-хлоп'ячому подружити. Життя Іван більше бачив з вагона, дізнавався про нього переважно з книжок і розповідей батьків. Та ще й хоровитим був малим - отож матуся оточила його невсипущим піклуванням. Так непрохана прийшла до нього самотність. Може, тому й зріс він таким замкненим, сухуватим, навіть відлюдкуватим.
Майбутній письменник дивився на реальне життя крізь призму романтичних уявлень. Тож і шукав красу в екзотиці, в далекому середньовіччі.
Потяг до творчості зародився в І. Кочерги ще змалку, хоч юнак не одразу знайшов себе як митець. Майбутній митець учився спочатку дома. Потім вступив до Чернігівської гімназії, яку закінчив у 1899р. Далі - навчання на юридичному факультеті Київського університеті. На жаль , про ті цікаві часи життя письменника майже нічого невідомо.
Потім потягнулися роки немилої чиновницької служби на посаді ревізора контрольної палати, служби задля шматка хліба - сумна доля, якої мало, з українських дореволюційних письменників пощастило уникнути. Зазнали її і П. Мирний, і М. Коцюбинський, О. Олесь та багато інших.
|
|
|
Перед освіченим, розумним, скромним та працьовитим юнаком відкривався прямий шлях до вищих посад, чинів та орденів. Та не пішов ним І. А. Кочерга. Інша нелегка доля судилася йому в житті.
З дитинства тягнувся він до прекрасного - музики, поезії. Перші кроки на тернистому літературному шляху майбутній драматург зробив у 1904 р. , надрукувавши в газеті „Черниговские губернские ведомости“ кілька театральних рецензій. Підписував він їх здебільшого криптонімом „И. А. К. „ або іменем одного з героїв своїх майбутніх п'єс - Карфункепь. (Криптонім-псевдонім, утворений з поштових літер прізвища та імені). Рецензій Кочерги, яких надруковано близько 90, відзначаються добрим смаком, розумінням особливостей театрального мистецтва.
Писав Іван Антонович і вірші російською мовою, пробував своє перо в драматургії. Відома, наприклад, його комедія „Девушка с мышкой“, яка йшла на сцені й навіть користувалася успіхом у невибагливого глядача.
Вивчаючи правознавство в Київському університеті, Іван Антонович зацікавився стародавнім законодавством, укладом ремісничих цехів, життям середньовічних міст. Пізніше письменник використає ці знання в багатьох творах на теми з вітчизняної історії - „Свіччиному весіллі“, “Алмазному жорні“. Дворічне самостійна студіювання давньої історії повело І. Кочергу на крилах поетичної уяви в середньовіччя. Він пише п'єсу-казку „Пісня в келиху“.
|
|
|
Цю п'єсу молодий драматург мріяв побачити на сцені. Він надсилає свій твір до цензури, щоб дістати дозвіл на постановку. Однак п'єсу не поставили.
Можливо, ця невдача вплинула на Івана Антоновича, може, були й інші причини. Але він надовго замовкає й живе тихо, замкнено, осторонь від бур і гроз життя.
У Чернігові на той час жили відомі вже на всій Україні та й за її межами письменники М. Коцюбинський, В. Самійленко, В. Грінченко, М. Вороний,
М. Чернявський, В. Блакитний. У будиночку Коцюбинського на затишній Сіверській вулиці відбувалися славнозвісні творчі суботи. На. тій самій вулиці відбувалися жив і Кочерга. Та стежки на подвір'я Коцюбинського він не знав.
Отож, кілька років, спочатку в Чернігові, а з 1916року-в Жито-мері, І. А. Кочерга прожив як зразковий службовець, за сумлінну працю і старанність дістав чин колезького асесора, одержав орден Станіслава 3-го ступеня. Писав він тоді дуже мало, переважно театральні рецензії. Але в душі виконував творчі задуми, мріяв про час, коли його твори і справді пролунають, як пісня з келиха.
Не можна сказати, щоб І. Кочерга зустрів революцію захоплено. Замкнена і стримана, сором'язлива людина, далека від бурхливої течії громадського, не кажучи вже про політичне, життя, він прагнув спокою, щоб можна було працювати, творити.
Він одразу ж поступив на державну радянську службу, працював за ревізора контрольної палати в Робітничо-селянській інспекції. Однак він не покидає думки про літературну творчість і невдовзі повертається до неї,
Життя мудро відкрило йому очі на багато що. Близько стикаючись із селянами та міським людом, письменник глибше побачив і зрозумів душу власного народу, трударів. І. Кочерга відчув велич і романтику героїчної історії рідного народу. Він іншими очима поглянув на українську літературу, історію, і задум написати щось українською мовою опанував його душу . Треба сказати ,що після 1917р. письменник неодноразово звертався до тем з української історії. Але, як пише він в одному листі, “ щоразу заважала ота нещадна вимогливість до обраної теми - то сюжет здавався не досить органічним для української п'єси , то вимагав довгочасного вивчення епохи, стилю, старої мови, бо я здавна мріяв про історичну драму з життя українського міста“.
2. У 1925р. після кількарічної перерви в творчості драматург написав першу п'єсу українською мовою й на українську тему - дотепну, веселу , іскристу , а разом наснажену гуманістичним духом романтичну комедію „ Фея гіркого мигдалю „. Та це був лише перший крок у здійснені наміру драматурга-створити історичну драму з життя України.
І. Кочергу найбільше цікавили ще не прочитані сторінки минулого. Тож, оглядаючись на багату бурхливими подіями історію України , він зупиняє свій погляд на величному в своєму трагізмі часі, коли було придушено славнозвісну Коліївщину, гайдамацьке повстання 1768р.
Іван Антонович, ґрунтовно вивчав історичні джерела, звертається до періоду Коліївщини і створює в 1927р. історичну драму „Алмазне жорно“.
П'єсу цю було написано до конкурсу на честь десятиріччя Жовтневої революції. Вона часто виставлялася на кону багатьох театрів і мала великий успіх.
У 1928р. була написана перша на сучасну тематику п'єса „Марксу пеклі“ . І. Кочерга звертається до народної легенди про козака Марка (Марко Пекельний , або Проклятий ) , котрий наводить у пеклі лад розганяє чортів за що його повертають із пекла до життя. Після виходу „Марка в пеклі“ І. Кочерга починає ще пильніше приглядатися до події сучасності. Певно, щоб бути ближче до людей з їхніми турботами, радощами й болями, І. Кочерга 1928р. переходить працювати до редакції газети „Робітник“.
На матеріалах життя села він пише п'єси:“ Натура й культура“, “Навчила доля - де шлях до волі“, “Про що жито співає“ та інші. Свого часу ці п'єси охоче ставилися на сценах самодіяльних колективів Найчисельнішою стороною їх була злободенність, але художній рівень п'єси був невисокий. А проте й вони становили певний внесок у літературу і театральне мистецтво.
В українській драматургії тоді намітилися дві течії - побутово-реалістична та героїко-романтична.
Перша брала початок у творчості І. Котляревського , І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького , витоки другої були в драмах Л. Українки , окремих п'єсах М. Старицького, І. Карпенка-Карого.
Героїко-романтичну течію продовжила й перетворила в могутній потік молода генерація драматургів , які прийшли в літературу після 1917р. М. Куліш, А. Головко, Ю. Яновський, О. Довженко.
І. Кочерга стоїть в одному ряду з цими великими талантами. Осяяні світлом романтики, сповнені краси, багаті на образність твори, що вабили й ваблять душу людини, принесли йому безсмертну славу.
3. Не звичайна доля судилася історичній драмі І. Кочерги „ Свіччине весілля „(1930р. ), задум якої так довго виконував драматург. Ця п'єса
пролунала на всю Україну . їй ще тоді, у 30-х роках, показало чимало обласних театрів, з великим успіхом пройшла вона пізніше і в Київському драматичному театрі ім. І. Франка.
Успіх окрилив письменника, який ще з більшою енергією береться до праці і створює нову філософську комедію „ Майстри часу“. Закінчивши п'єсу, І. Кочерга подає її в Головний репертуарний комітет Народного комісаріату освіти. Автор мріє побачити свою п'єсу на сцені. На нещастя „Майстри часу“ попали до рук якогось холодно лобового чиновника від літератури , і той , недовго розмірковуючи , заборонив постановку п'єси . „Майстри часу“ були твором незвичним, оригінальним щодо художньої думки, глибоким за змістом. Отож і не дивно, що, не зрозумівши сміливого новаторства письменника, інтелектуалізму твору, працівники не дозволили ставити комедії.
Та саме в той час відбувався всесоюзний конкурс на кращу п'єсу і Іван Антонович, переклавши комедію російською мовою, надсилає її, щоб приховати своє авторство, знайомому в Ленінград, а той під псевдонімом - на конкурс.
Оцінка журі була високою і справедливою. З тисячі двохсот п'єс, що надійшли на конкурс, було відзначено п'ять. І. Кочерги за „Майстрів часу“ одержав третю премію, другу за п'єсу „Загибель ескадри“ - Корнійчук, першої премії не було присуджено нікому. Це принесло І. Кочерзі загальне визнання та славу. Комедію було перекладено багатьма мовами.
Після цього Іван Антонович переїхав до Києва, дістав можливість цілком віддатися улюбленій літературній праці.
Стриманий, відлюдкуватий від природи, він починає брати активну участь у громадському житті, в діяльності Спілки письменників України.
В роки війни І. Антонович перебуваючи в евакуації в Уфі, продовжує активну громадську і творчу діяльність, редагує газету „Література і мистецтво“. В цей час він створює кілька п'єс- „Чаша“ (1942р. ), “Нічна тривога“ (1943р. ), “Китайський флакон“ (1944р. ).
4. Вершиною творчості І. Кочерги стала драматична поема з життя Київської Русі „Ярослав Мудрий „, написана в 1944р. У 1946 р. в Харкові було поставлено спектакль, відзначений Державною премією. Проте сам автор п'єси, хоч як дивно, лауреатом не став.
В останньому творі „ Пророк“ І. Антонович звертається до образу великого Кобзаря.
Під пером драматурга Т. Шевченко постає пророком, а водночас - простою земною людиною, яка прагне звичайного людського щастя, кохання шукає близької та рідної душі. І. Кочерга звертає пильний погляд на ті життєві стежки Кобзаря, які залишилися в тіні, не висвітлені ні художнім словом , ні наукою . П'єса „ Пророк“, на жаль, не побачила світла лампи...
Е. Антонович горів багатьма творчими задумами . Він мріяв створити п'єсу про великого українського музику Максима Березовського, трагічна історія життя якого невідома ще й досі. Це мала б бути ще одна цікава й нова сторінка нашого минулого. Та цьому замірові не судилося здійснитись. 29 грудня 1952 р. творця прекрасного не стало.
„ЯРОСЛАВ МУДРИЙ“
У блакитному тумані потонув розлогий лівий берег Дніпра, луги з незнайомою травою, молоденьке переліси. На правобережних крутогорах, порослих дрімучим лісом, порізаних ярами, грають перші ласкаві промені. Біля підніжжя гір розметався пречудовий, як казка, Київ. Над ним повис тихий перелив церковних дзвонів, височать золоті баші храмів.
Осібно - сніжно-білі князівські палати, оточені муром, торжище. Недалеко зводять різьблені верхів'я - боярські тереми, а ген далі біліють хатки простолюду.
Був початок 21 ст. , і не сяяло ще на сонці білокам'яне диво Софії, і не розчинялися гостинно перед далекими подорожніми Золоті Ворота.
Ми немало знаємо про давні часи. Повідають про них і древні літописи , й мудрі науки - історія , археологія . Та , мабуть , найповніше донести дух тих предковічних часів оживити наші знання може тільки мистецтво з його могутньою зброєю - художнім образом, втіленим у громозвуковому слові чи сонячних барвах, у ніжній музиці чи одухотвореному камені.
Ярослав Мудрий... Цікава й складна, дуже суперечлива постать. Жорстокий войовник і мудрий книголюб, творець першого зведення руських законів -“ Руської правди „ і князь , що залізничною рукою скарав в уособній боротьбі навіть найближчих родичів. , лукавий політик і будівничий.
Туди, в ті сиві роки полинув думкою і поетичною уявою Іван Кочерга Постать Мудрого князя, зацікавила його тим, що була непростою, велиликою і суперечливою.
Драматична поема „Ярослав Мудрий“ - твір складний для розуміння, бо ж ніщо дорогоцінніше не лежить на поверхні. Він наснажений глибокою думкою.
Які всі найкращі історичні драматурга, драма „ Ярослав Мудрий“, заглиблена в праісторію нашого народу, полум'яному патріотизмові, любові батьківщини, перед лицем якої меркне, як свіча перед сонцем, це дріб'язкове, несуттєве, другорядне.
У п'єсі немає єдиної стрижневої сюжетної лінії, навколо якої розгорталися б події. Всі сюжетні лінії твору переповнюються в образі князя, всі найважливі проблеми безпосередньо зацікавлять його.
Це й мудра, хоч і спірна , філософська думка -“ раніш закон а потім благодать“, це й гострий конфлікт між прагненням помсти та почуттям патріотизму, це й місце науки та мистецтва в житті.
Низка окремих більш або менш пов'язаних між собою ліній та епізодів у цілому створюють яскраву, широку панораму тогочасного життя, розкривають ідейний задум твору . Коли розглядати композицію твору, поведінку героїв , прекрасні пейзажі, вдивитися в образ Ярослава Мудрого , перед на ми постане ідея-моноліт-любов до батьківщини, безмірна, неосяжна, любов.
Однак вона притаманна не тільки Ярославу Мудрому . Князь лише один героїв, в образах яких розкривається полум'яний патріотизм людей землі Руської.
Наші далекі предки пишалися своєю вітчизною. Згадуваний у драмі Іларіон, монах і письменник, автор „Слова про закон і благодать „, гордо казав, що живуть русичі, не в худе бо й не в неведоме земли“, но в русской, яже ведома й спьішима всеми ко земли“. І справді, Русь була на той часнаймогутнішою і найюілбшою державою Европи.
Помисли, думки, й діяння Ярослава спрямовані на те, щоб возвеличити Київ, зібрати під його корогви всю Русь, зміцнити княжу владу.
Мріяв він також „нарядити свою державу, просвітити її, прекрасити чудовими храмами, будівлями. Для того привозив іскусних майстрів із греків, учнів своїх людей будувати, купував і переписував у монастирях книги, та й сам князь , книгам прилежа почитая часто в день й в нощи.
Таке, здавалося б, природне почуття, як любов до батьківщини, жило в душі Ярослава дуже непросто. Воно готувалося у внутрішніх суперечностях, у боротьбі. Князь рішуче виступає проти варягів, які служили Києву, а принагідно грабували його.
Давай вже цих ярлів без землі!
Пройшли часи Еймуда і варягів,
Які на Русь по золото плили, -
гнівно проголошує він. Але не і в ньому тече кров варяга. Дружина його, княгиня Ірина, - шведська принцеса Інгігерда. Та й улюбленицю свою, дочку Елизавету, князь віддає за норвезького кондига, варяга Гаральда, щоб мати надійних союзників.
Проте вважає Ярослав себе русичем, він пишається, що його мати руська, дарма що вона рабиня. Більше того, він рішуче відкидає легенду про варязьке походження Русі:
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем,
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва, до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих. -
Мене своїм він предком назове!
Ярослав мріє про мир, спокій, про щастя будувати, прикрашати землю, опанувати книжну премудрість - а життя владно ламає його наміри і примушує братися за меч
Раніш закон, а потім благодать. . .
Спочатку треба зміцнити державу. І князь веде полки про печенігів. А вже висівши - хоч на недовгий час - з бойового сідла, береться будувати храми.
Раніш закон, а потім благодать. . .
1 творець „ Руської правди“ вважає, що задля закону можна поступитися „ благодаттю“ - правом на життя і щастя „маленької“ людини. Тому, коли варяг забиває брата Милуші і намагається покривдити її саму, Ярослав присуджує лише сплатити подвійну виру (Вира - викуп за вбивство).
Народ не погоджується з цим: „То неправий суд“. І ось уже блиснув ніж каменщика Журейка, і впав вбивця-варяг. Князь поклявся скарати Журейка, і той тікає на Причорномор'я, у далеку Тмутаракань.
Та каменщик не менш ніж князь любить свою вітчизну. Він бачить, що Ярослав потрібен Русі, дбає про неї, живе нею. Тому дізнавшись про змову варягів і Ірини проти князя, викриває зрадників. Він і вдруге рятує Русь та Ярослава. Коли печеніги рушили на Київ, Журейко мчить у Новгород і приводить полки йому на допомогу.
Цікавий у своїй монументальності й трагізмі образ Микити - суворого й похмурого, хоч і молодого ще монаха. “Зело прехитрий майстер і в чудному художестві велик“ малює заставки і мініатюри в книгах. Милуючись малюнками, молода князівна Елизавета захоплено вигукує:
Яка краса! Як барви всі согласно
В один вінок на золоті сплелись!
І ніхто не знає, що вогонь помсти й ненависті палає в душі молодого художника й монаха. Микита-син новгородського посадника Коснятинз скривдженого Ярославом. Він живе прагненням відплатити за батька та за весь Новгород. Власне, і в Київ, у палати князя, прийшов він, щоб
помститися.
Микита бачить бентежну душу Ярослава, розуміє, що той мріє про могутній Київ, а піднімаючи меч, прагне миру, щоб зробити місто й державу найпрекраснішими в світі. І син новгородського посадника тамує свій гнів, ховає глибоко на дно душі жадобу помсти.
Та ось Микита довідується, що Ярослав скарав на горло Коснятина. Він гнівно звинувачує князя, що той „кривдою і смертію завжди платив“, усім, пророчить Ярославу самітність і загибель.
Ярослав з гідністю відповідає монахові, що його батька скарав, бо той „порушив спокій на Русі“. Тому князь не визнає себе винним. Адже чинив він це не для власної користі, а в ім'я блага народу, батьківщини. Схвильовано і піднесено лунають його слова:
. . . вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
Микита розуміє правду Ярослава і, облишивши намір помститися, вирушає в далеку подорож. Коли ж, повернувшись, застає князя і Русь у біді, йде на битву з печенігами й віддає своє життя за Київ.
Письменник з особливою теплотою й любов“ю малює образ древнього пречудового міста. Уже з ремарок постає перед нами його світла велич. З палкою любов'ю говорять про рідне місто герої. Перші слова п'єси - натхненна молитва Сильвестра:
Благослови, господь, державний Киів,
Що на горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людські...
В уяві Елизавети місто постає як картина казковоі краси:
А Киів наш-зелений і прозорий!
Дніпро широкий. . . кучеряві гори,
Палати білі, бані золоті. . .
Де ще красу подібную знайти?
Анна журиться, що щ доведеться стати французькою королевою і переїхати до Парижу - а там, не як у Києві, “доми холодні, вулиці брудні“, там „ні кравців, ні крамарів путящих“.
Владна сила любові до батьківщини струмує в калоритному образі Свічкогаса. Це веселий монах, любитель випити й пожартувати з дівчатами. За надмірну прихильність до чарки він попадає із книжних списателів у свинопаси. Тоді тікає разом з варягами, подорожує, воює, плаває морями. Свічкогас стає вельможним багатим рицарем, але не може втопити у вині, заглушити дзвоном золота любові до рідного краю і повертається до Києва:
Стужився я за цвітом рути-м“яти,
За Києвом знудився у сльозах. . .
Ладен я свині пасти в цих ярах,
Ладен я свічки гасити по церквах,
Ніж рицарем вельможним і багатим
Розкошувати по чужих краях!
Це й не дивно, бо як каже Сильвестир:
Хто вип'є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути.
Точними, глибокими афоризмами пересипано всю драматичну поему „Яро лав Мудрий“ - це небачене багатство думки та краси, що коли навіть нічого не хочеш почерпнути з нього, не будеш нагинатися, то й тоді однак, щось візьмеш із собою на все життя.
Домашнне завдання: Анализ письменный образа Ярослава Мудрого. Написать биографию и прочитать.
группа Украинский язык Урок № 45
Тема: О.Довженко "Зачарована Десна"
Якщо вибирати між красою і
Правдою, я вибираю красу, у
Дата добавления: 2020-11-23; просмотров: 70; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!