В 1385 р. між двома країнами було укладено Кревську унію.
(м. Крево)
Згідно з унією Литва мала прийняти католицизм і навік приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднуючись із Польщею, Велике князівство Литовське втрачало свою незалежність. У 1386 р. великий князь Яґайло хрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислава, одружився з польською королевою Ядвіґою й став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.
Р
Кревська унія
Королівство Польське + Велике князівство Литовське
Ядвіга Ягайло
Одружувався
Король (Владислав)
Одна держава
Католицтво (1387 р.)
Українські землі <– польська шляхта
Ставши королем, Яґайло активно взявся за реалізацію умов унії.
· Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі ж привілеї, як і польська верхівка.
· Також були приведені до присяги нового короля удільні князі. Їхня васальна залежність від Яґайла виражалася у виплаті щорічної данини та в необхідності надавати військову допомогу господарю. У всьому іншому вони користувалися повною свободою. Так, київський князь Володимир Ольґердович навіть карбував власну монету.
|
|
|
Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Яґайла в 1392 р. пидписати Островську угоду. Польща визнала Вітовта великим князем Литовським. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована.
Але київський князь Володимир, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. (Протягом 1393–1395 рр. були по-
збавлені уділів такі князі: Дмитро-Корибут у Новгороді-Сіверському, Федір Коріатович на Поділлі, Володимир Ольгердович у Києві. )До кінця 90-х рр. ХІV ст. всі найбільші удільні князівства були ліквідовані. Князі були замінені на намісників Вітовта. Завдяки таким діям Вітовт сприяв централізації і зміцненню незалежності Великого князівства Литовського.
Владу Вітовта підтримувала українська знать, що була проти покатоличення і бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Москви і нападам монголо-татар.
|
|
|
Проте планам Вітовта з перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Улітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав цілковитої поразки від татар і був змушений шукати порозуміння з Яґайлом. Ця битва мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час неї полягло понад 500 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську знать.
18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля. Ця унія зумовила появу нового противника зближення Литви та Польщі — молодшого брата Яґайла Свидриґайла Ольґердовича, який фактично втрачав права наслідувати великокняжий престол.
Уклавши Віленську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства.
· Він досяг успіху у війні з Москвою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали свою васальну залежність від нього.
|
|
|
· Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь в боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Ґрюнвальдською битвою (1410 р.).
У війську Яґайла та Вітовта було чимало виходців з українських земель. Так, із 16 польських полків шість було споряджено на Галичині та Поділлі. До складу литовського війська, що налічувало 15 полків, сім було сформовано на українських землях.
Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися сподівання на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Ця унія:
ü визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля.
ü Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі.
Ці пункти унії викликали обурення православної знаті й спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув уже після смерті Вітовта.
· Нові перемоги дали можливість Вітовту надалі розширювати межі своєї держави. Домовившись із володарем Золотої Орди Тохтамишем, він розпочав освоєння чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї (зараз Одеса), Каравулі, Білгороді (Акерман, зараз Білгород-Дністровський), Чорногороді, Дашеві (зараз Очаків). Він також сприяє утворенню незалежного Кримського ханства.
|
|
|
· Щоб усунути будь-який вплив Москви у своїх володіннях, Вітовт намагався домогтися незалежності православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. було створено окрему київську митрополію на чолі з Григорієм Цимблаком. Також у церковній політиці Вітовт домагався укладення унії між католиками і православними на основі збереження останньою всіх обрядів і традицій. Проте довести цю справу до кінця Вітовт не зміг.
Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що було підтримано й іншими європейськими правителями. Коронація була призначена на 8 вересня 1430 р.
У коронаційному акті Великого князівства Литовського проголошувалося королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмось іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».
Проте у визначений час корона не прибула до Вільно, оскільки була перехоплена і знищена поляками, які не бажали розриву унії. Коронація була відкладена, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Деякі історики припускаються думки, що він був отруєний.
По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидриґайла Ольґердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидриґайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидриґайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, учинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сиґізмунда Кейстутовича. Свидриґайло ледь урятувався втечею. Сиґізмунд відразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидриґайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».
Спираючись на підтримку цих земель, Свидриґайло розпочав успішний наступ проти Сиґізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій, Сиґізмунд і Яґайло внесли деякі корективи до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Але православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидриґайла, який і без того своєю непослідовністю, схильністю до інтриг, безпринципністю, надмірною підозрілістю й жорстокістю відштовхував від себе значну кількість противників Сиґізмунда.
Серед фактів, які підтверджують негативні риси Свидриґайла, красномовними є такі. Так, Свидриґайло заарештував князя Федька Несвітського, який удало вів боротьбу з поляками на Поділлі, підозрюючи його в зазіханнях на князівську владу. Найбільше підірвало авторитет Свидриґайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима, якого підозрювали у зв’язках із Москвою.
Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 р. на річці Швянті неподалік від міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидриґайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя. До кінця 1438 р. Сиґізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.
Сиґізмунд виявився мудрим політиком. Він не став переслідувати своїх противників, зберіг життя Свидриґайлові. Здобувши перемогу завдяки Польщі, Сиґізмунда незабаром стала обтяжувати її зверхність, і він розпочинає політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського. У своїй політиці Сиґізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сиґізмунда.(1440 р.)
Проголошення великим князем Казимира (1440 р.), а не правлячого польського короля Владислава ІІІ означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава ІІІ у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий у тому ж році «Віленський привілей» надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту й ув’язнення без вироку суду.
Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство було віддано Свидриґайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.
У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольґердовичів. Князем став син Володимира Ольґердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).
Князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.
Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.
У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.
Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначений Мартін Гаштольд.
Дата добавления: 2019-02-26; просмотров: 305; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!