Народні депутати України не можуть бути без згоди Верхов ної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, зат римані чи заарештовані. 23 страница

⇐ ПредыдущаяСтр 23 из 102Следующая ⇒

Прийняття законопроекту сприятиме створенню умов для повної реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією України, в тому числі свободи пересування.

Стаття 34. Кожному гарантується право на свободу дум ки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на

свій вибір

183

Конституція України

Розділ II. Стаття 34

рони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Поняття гарантування права на свободу думки і слова видається не досить чітким і конкретним з деяких міркувань і тому вимагає певного роз'яснення. По-перше, за допомогою законодавства або інших юридичних засобів неможливо дозволити чи заборонити думку як таку, врегулювати процес появи, зміни або ж зникнення думок в індивідуальній свідомості; мислення кожної людини взагалі знаходиться поза межами юридичного впливу, якому підвладні лише її фізичні дії, її вчинки. Отже, коментований припис стосується не будь-якої думки, а лише тієї, яку вже виражено назовні, об'єктивовано шляхом певної фізичної поведінки. Лише така думка здатна зачіпати інтереси інших учасників суспільного життя, тобто набувати соціального значення. Таким чином, коментований припис санкціонує право людини на, власне кажучи, вільний вияв своїх думок, зокрема тих, які є поглядами, переконаннями. По-друге, оскільки, крім поглядів та переконань, існують також інші форми мислення, розглядувана свобода стосується вираження й інших його «продуктів»: раціоналізованих почуттів, установок, орієнтацій, концепцій, теорій тощо. По-третє, розглядуване право охоплює можливість використання будь-яких засобів вираження думки – як традиційних (усних, письмових, образотворчих та ін.), так і сучасних технічних. Про можливість максимально широкого тлумачення засобів, «каналів» вираження думок свідчить і наступна частина коментованої статті.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір. Об'єктом цього права є певні дії з інформацією. Офіційне нормативне роз'яснення останнього поняття вміщено у Законі України «Про інформацію» (1992 p.), де сказано, що інформація – це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Коментований припис дозволяє вчиняти всі можливі дії з інформацією, вдаватись до будь-яких способів і засобів її використання і поширення. 184

Відмінність між вираженням своїх (свобода слова) і чужих думок (свобода поширювати інформацію) у даному випадку не має практичного значення. Вони «на рівних» дозволяються і так само ж обмежуються. Остання обставина обмеження є, мабуть, найбільш складною у практичному плані. Окремо слід відзначити, що у коментованому приписі (так само, як і в попередньому) йдеться про право кожної людини, а не тільки громадянина України.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя. Наведена частина коментованої статті присвячена характеристиці тих підстав, за яких закріплені у ній права можуть бути обмежені державою. Як і щодо інших обмежень прав людини і громадянина, тут передбачено, що такі обмеження можуть встановлюватися виключно за допомогою закону.

Всі підстави для обмеження цих прав, перелічені у коментованому приписі, можна поділити на три види: а) загальносоці-альні – забезпечення громадського порядку, запобігання заворушенням чи злочинам, охорона здоров'я населення; б) особистіші – захист прав, зокрема репутації, інших людей; в) політичні – інтереси національної безпеки, територіальної цілісності, підтримання авторитету і неупередженості правосуддя, запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно. Майже всі ці підстави передбачено також у найважливіших міжнародно-правових актах з прав людини (Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основних свобод). Конституція України, відтворюючи згадані підстави, у цій частині цілком відповідає даним актам. Позитивне значення коментованого припису вбачається, так би мовити, в «обмеженні обмежень»: права, закріплені у першій і другій частинах коментованої статті, можуть обмежуватись законом виключно за наявності лише тих підстав, які тут зазначені. Будь-які інші обставини, мотиви не можуть бути причиною, приводом

обмежень даних прав.

Водночас не можна не помітити й певних проблем, котрі можуть постати при застосуванні коментованого припису. Адже

185

Конституція Україна

Розділ II. Стаття 35

наведені підстави правообмеження сформульовані здебільшого за допомогою формально невизначених, у першу чергу оціночних, понять, а їх тлумачення, інтерпретація, як відомо, нерідко буває досить неоднозначною. Останньою національною інстанцією у визначенні підставності чи безпідставності встановлення законодавчих обмежень прав людини слід вважати Конституційний Суд України: його висновки, як відомо, будуть остаточними і не підлягатимуть оскарженню (ч. 2 ст. 150 Конституції України).

Висловимо тут деякі міркування лише щодо двох із згаданих вище підстав правообмеження. Організація масових заворушень як цілеспрямована діяльність – це, як передбачено Кримінальним кодексом України (ст. 294), один із самостійних видів злочинів, учинюваних із прямим умислом. У коментованій статті йдеться про запобігання не тільки таким злочинним діям, а й про ситуації, за яких висловлювання певних поглядів, поширення певної інформації здатні – навіть незалежно від намірів, від умислу поширювача – викликати заворушення і вже тому мають бути заборонені, обмежені законодавцем. Право на репутацію є, власне кажучи, складовою права на честь і гідність як одного із основних прав людини; тому право на репутацію охоплюється поняттям «права інших людей», а про ці права як підставу правообмеження вже йшлося у коментарі до ст. 23. Окрема згадка у Конституції про репутацію інших людей може бути пояснена прагненням законодавця акцентувати й конкретизувати найбільш поширені і значущі у практичному плані підстави обмеження права на свободу слова та інформацію, а також забезпечити відповідність підстав для обмеження цього права тим підставам, які відповідно передбачені у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (п. З ст. 19 цього Пакту).

Стаття 35. Кожен має право на свободу світогляду і віро сповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність.

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності на селення або захисту прав і свобод інших людей.

186

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держа ви, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана дер жавою як обов'язкова.

Ніхто не може бути увільнений від своїх обов 'язків перед дер жавою або відмовитися від виконання законів за мотивами релі гійних переконань. Уразі якщо виконання військового обов 'язку су перечить релігійним переконанням громадянина, виконання цього обовязку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою.

Кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Коментований припис є у певному сенсі продовженням, розвитком і конкретизацією положень ст. 34 Конституції України. Світогляд – це система найзагальніших уявлень, поглядів, понять щодо світу, який оточує людей, щодо природи, людини та суспільства в їх цілісності і взаємозалежності, щодо їх сутності, походження, закономірностей існування і розвитку. Серцевиною світогляду є філософські погляди. З цього випливає, що світогляд і думка – споріднені категорії, а відтак, право на свободу світогляду є власне одним із різновидів права на свободу думки. Тому все, що було сказано вище у коментарі до конституційних положень про свободу думки і слова (в тому числі й щодо її обмежень), стосується і права на свободу світогляду. Однак виділяти окремо право на свободу світогляду є виправданим, оскільки саме світогляд людини становить духовно-ідеологічний фундамент, інтелектуальне джерело будь-яких її думок і слів. Зауважимо, що розглядуване право корелює з конституційним положенням про «ідеологічну багатоманітність» суспільного життя в Україні, де жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова (ст. 15 Конституції України). Конкретизацією останнього положення є вміщена у частині третій коментованої статті вказівка на те, що жодна релігія не може бути визнана державою

як обов'язкова.

Неодмінною складовою частиною будь-якого світогляду є вірування (оскільки не всі уявлення про оточуючий світ можуть бути у певний час доведені науково). Предметом цих вірувань

187

Конституція України

Розділ II. Стаття 35

можуть бути найрізноманітніші явища – як матеріальні, так і ідеальні, як реальні, так і уявні, як колишні, так і сучасні або майбутні. Свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини – це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини є можливістю людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Отже, свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини – це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання. Можливість сповідування віри у будь-що – ось засаднича, стрижнева ідея коментованого припису. Така можливість є необхідним складовим елементом свободи особистого самовизначення. Ця свобода, як відомо, є одним із загальновизнаних міжнародних стандартів прав людини. Вона є фундаментом особистісних прав людини. Коментований конституційний припис якраз і утверджує свободу духовно-ідеологічного самовизначення особи.

Досить поширеним різновидом організації свободи віросповідання є сповідування віри в того чи іншого бога чи в інше трансцендентне начало, тобто сповідування певної релігії. Іншим же проявом цієї свободи є, навпаки, атеїзм. Деякі конкретні прояви першого різновиду цієї свободи (відправлення релігійних культів і обрядів та ін.) згадані у коментованому приписі. Ці прояви, ясна річ, є актами фізичної поведінки. І цим вони відрізняються від вибору світогляду, віри: такий вибір є суто суб'єктивно-психічним (духовно-ідеологічним) процесом, не підвладним безпосередньому юридичному регламентуванню.

Належному здійсненню коментованого правоположення може сприяти знання тенденцій розвитку свободи віросповідання. Відповідно до сучасних загальних закономірностей розвитку інституту основних прав людини є підстави констатувати такі тенденції у здійсненні права на свободу віровизнання:

а) плюралізація вірувань як результат урізноманітнення їх об'єктів. Вона відбувається внаслідок розвитку людської особистості, збагачення її духовних потреб, розширення її світогляду, обізнаності, змін уявлень. Ця тенденція чітко простежується і в Україні, про що свідчать нещодавні конкретно-соціологічні дослідження стану «релігійності» її населення, зокрема молоді;

188

б) демонополізація ролі традиційних релігій у визначенніпоказників моральності, «праведності» способу життя та поведінки особи, життєдіяльності об'єднань, груп, спільнот, у встановленні критеріїв соціально змістовного розмежування «добра» і«зла» за конкретно-історичних умов, обставин. Одним із проявівцієї тенденції можна вважати посилення екуменічного руху середдеяких церков. Симптоматичним є також включення до складутих моральних принципів, пропагувати які серед своїх прихильників погоджуються нині керівники певних церков, і такої чесноти, як віротерпимість. Причому останню слід тепер інтерпретувати як терпимість не лише до інших релігій, а й до атеїстів, до,так би мовити, «нерелігійно віруючих»;

в) деетнізація віри (зокрема, віри релігійної). Особливо яскраво це спостерігається у процесах поширення нетрадиційнихрелігій, кількість прихильників яких збільшується серед представників різних етносів, серед жителів різних континентів, і Україна не є винятком у цьому відношенні. Така тенденція не оминає й традиційні релігії (згадаймо, наприклад, рух «Євреї за Хри-ста»). Ось чому дедалі рідше вживається поняття «національнарелігія» (і, відповідно, поняття «національна церква»): адже докожної конфесії належать люди різного етнічного походження, іце цілком нормальне явище. Навіть щодо України, де найпоширенішими є, як відомо, релігії православна (організаційно представлена кількома «центрами», інституціями) та греко-католицька, не можна – з цілком очевидних причин – вважати їх сутонаціональними.

В усіх зазначених тенденціях знаходить прояв закономірне розширення права людини на свободу віровизнання і свободу віросповідання – процес, безумовно, прогресивний і гуманістичний. Він цілком відповідає принциповим засадам Загальної декларації прав людини 1948 р. (статті 18, 19), Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 р. (статті 19, 27), Декларації про права осіб, які належать до національних або етнічних, релігійних і мовних меншин, 1992 р. (статті 2.1, 2.2, 4.2).

Здійснення цього права може бути обмежене законом лише в інтересах охорони громадського порядку, здоров'я і моральності населення або захисту прав і свобод інших людей. Свобода світогляду і віросповідання є найважливішою, найсуттєвішою частиною, центральним елементом права на свободу думки і слова.

189

Конституція України

Розділ II. Стаття 35

Мабуть, тому в коментованому приписі для обмеження свободи світогляду і віросповідання встановлено значно менше підстав, ніж для обмеження свободи думки і слова. Щоправда, тут з'являється і нова підстава, точніше кажучи, дві самостійні підстави – інтереси охорони здоров'я та інтереси охорони моральності населення. Уявлення про зміст і критерій виділення останніх підстав мають, знову ж, оціночний характер і є конкретно-історичними.

Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова. Коментований припис присвячено юридичному регулюванню взаємовідносин таких специфічних громадських об'єднань, як церква, інші релігійні організації, з одного боку, та держава – з іншого. Тут проголошено загальний принцип таких відносин – відокремленість (роздільність, «ок-ремішність») церкви і держави, зокрема церкви і державних навчальних закладів. З цього принципу випливають наступні практичні висновки:

—Україна є світською державою. Це не означає, що вонавпроваджує, підтримує, «спонсорує» атеїстичну ідеологію, зацікавлена у ній. Це свідчить лише про те, що держава є нейтральною, безсторонньою щодо будь-яких різновидів віри – як релігійних, так і нерелігійних;

—держава мусить чітко окреслити у законодавстві межі своговтручання (впливу, сприяння, протидії та ін.) у сповідання будь-якої віри, у діяльність релігійних та атеїстичних організацій,виходячи при цьому виключно із загальнолюдських цінностей іправ людини. Вона не повинна надавати матеріальної підтримкиабо в іншій формі активно виявляти свою прихильність до будь-яких релігійних організацій, а також до організацій атеїстичногоспрямування (зважаючи, зокрема, на те, що платниками державних податків є як громадяни найрізноманітніших конфесій, так іатеїсти). «Пільгове» ставлення держави до будь-якої релігії, а також до атеїстів буде порушенням коментованого припису;

– позитивна діяльність держави щодо різних конфесій має бути обмежена: а) обліково-реєстраційною діяльністю на основі повідомного (заявницького) принципу; б) нейтральним арбітру-ванням у разі виникнення міжконфесійних суперечок, конфліктів з майнових та деяких інших неідеологічних питань за

умови звернення цих організацій до відповідних юрисдикцшних державних органів і беззастережного визнання обов'язковості рішень останніх;

– держава має законодавчо визначити межі діяльності, фізичної поведінки (проте аж ніяк не думок, не віри), поза які не можуть виходити прихильники будь-якої релігії або іншої, у тому числі атеїстичної, віри відповідно до міжнародних стандартів цих меж (ст. 29 Загальної декларації прав людини). Вона повинна також здійснювати контроль за непорушенням цих меж, тобто за дотриманням законності (законів) віруючими усіх конфесій, усіма релігійними і атеїстичними організаціями, та притягати до юридичної відповідальності тих із них, котрі порушили чинне законодавство.

Безперечно, розглядуване відокремлення не означає відсутності будь-яких контактів, зв'язків між державою та церквою. Як одне із громадських об'єднань церква входить до складу політичної системи (організації) суспільства і через своїх офіційних представників може брати участь у політичному житті у тих же формах, які припустимі для будь-яких звичайних (нерелігійних) громадських об'єднань, організацій. Не може викликати заперечень також добровільне «взаємовигідне» співробітництво (паралельні чи спільні дії) держави і церкви у гуманітарній сфері або з інших питань (наприклад, здійснення ними заходів для збереження пам'яток історії і культури, пропаганда загальнолюдських принципів моралі, допомога нужденним, соціально незахищеним громадянам). Церква несе ті ж обов'язки за чинним законодавством, які покладено на будь-яких юридичних осіб, зокрема обов'язок дотримання норм фінансового, цивільного, трудового законодавства тощо. Зважаючи на специфічність релігійних організацій, держава врегульовує низку своїх взаємин з ними спеціальним законом (Закон України 1991 р. «Про свободу совісті і релігійні організації»).

Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 103; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

⇐ Предыдущая 18 19 20 21 222324 25 26 27 Следующая ⇒

Мы поможем в написании ваших работ!