Створення, структура, форма викладу приписів
Закони Хаммурапі були укладені близько 1760 р. до Р. X. Причинами їх появи були: необхідність встановити єдині закони на території всієї держави; бажання закріпити в них суспільний лад; прагнення залагодити гострі соціальні суперечності, що на той час виникли в суспільстві.закон Х був знайдений французьким ученимЖ.-Ж. де Морганом (1857-1924) у 1901 р. під час розкопок на місці столиці стародавнього Елама—м. Сузи (неподалік від Перської протоки), куди він, очевидно, був вивезений еламитянами як воєнний трофей. Закони були вирізьблені архаїчним клинописом на чорному базальтовому стовпі, заввишки 2,25 м. Сьогодні цей стовп зберігається в Луврі (м. Париж). Текст Законів складається з прологу, 282 статей (нумерацію статей введено дослідниками) і епілогу. У структурі Законів прослідковується певна система. Хоча клинописне право не знало поділу на "цивільне", "кримінальне" тощо, статті згруповані тематично: 1-5 присвячені процесуальним нормам, 6—126 —майновим відносинам, 127—195 — шлюбно-сімейному праву, 196-214 — покаранням за тілесні ушкодження, 215-282 - операціям з рухомим майном, пов'язаними з ним порушеннями та таксами оплати праці. У Законах Хаммурапі яскраво відображені основні риси стародавнього примітивного права: • юридичне закріплення станового поділу суспільства, нерівності людей і рабовласництва; • казуїстичність (кожна норма регулює конкретні правовідносини, а загальних норм немає); • наявність великої кількості прогалин у праві; • порівняно низький рівень розвитку юридичної техніки (багато норм сформульовано нечітко чи суперечливо); • зв'язок з релігією (релігійні клятви, ордалії впливають на доволі багато законів); • переважання кримінально-правових норм над цивільно-право вими, жорстокий і примітивний характер покарань. У юридичній літературі Закони Хаммурапі одні дослідники розглядають як збірник чинного на той час права, інші -як юридичний трактат, який відображає картину ідеальної справедливості, деякі -як звіт царя Хаммурапі перед Богом про свою діяльність та ін. Із них найбільш обгрунтованою, очевидно, є перша зі згаданих думок позиція. Власне закони справили значний уплив на формування пізніших пам'яток права Стародавньої Передньої Азії. 7. Закони Хаммурапі не містять загального поняття права власності. Та їхній зміст свідчить про те, що існували й охоронялися правом різні форми права власності, зокрема: царська, храмова, общинна, приватна. Об'єктами права власності могли бути: земля, сад, дім, раби й інше майно. Особливий правовий режим був у, так званого, майна "і/Іку". Таке майно (поле, сад, будинок) надавав цар своїм воїнам ш умов їхньої обов'язкової служби. Воїн володів і користувався майном "ілку", але не мав права його продати, обміняти, заповідати, оплачу-нати ним борги, використати як викуп з полону тощо. Згідно із Законами X аммурапі, якщо хтось купив поле, сад, дім, волів, овець, подарованих рсдуму, баїруму (тобто воїну) царем, то така купівля вважалася недійсною, продане майно повертається назад воїну, а покупець втрачає заплачене за нього срібло (статті 35-37). Значна увага приділялася власності на раба. Людина, що вивела Іа міську браму чужого раба чи сховала раба-втікача, засуджувалася до страти (ст. 15). Цирульникові, що видалив рабу тавро, відрізали пальці (ст. 226). За заподіяння шкоди рабові належало сплатити половину, а за вбивство - повну його вартість (ст. 199). Багато статей (статті 232,241,244,247,254,259 та ін.) присвячені ніхисту приватної власності. Посиленими санкціями захищалася царська власність (статті 6,8 тощо). 8. Злочин і покарання в Законах царя Хаммурапі Важливе місце в Законах Хаммурапі відведено злочинам і покаранням. Стосовно загальних понять кримінального права, то вони майже не розкриті. Лише подекуди взято до уваги намір особи, що вчинила злочин, обставини, які виключають, пом'якшують або посилюють відповідальність. Усі злочини, що згадуються в збірнику, можна поділити на декілька груп: 1) злочини проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа, наклеп); 2) злочини проти власності (пошкодження чи знищення майна, крадіжка, грабіж, розбій); 3) злочини проти сім'ї (подружня зрада, розпуста, статеві зносини з близькими родичами); 4) посадові злочини (зловживання службовим становищем); 5) злочини проти правосуддя (неправдиві свідчення, підкуп свідків). Закони Хаммурапі зовсім не згадують про державні та релігійні злочини. Ідеться лише про приховування осіб, які посягають на державний лад. Законодавець, очевидно, замовчує ці тяжкі злочини тільки тому, що смертна кара за них вважалася справою очевидною. Мета покарання - це, передусім, залякування, тому покарання були надзвичайно жорстокими. Правопорушника, зазвичай, намагалися не перевиховати, а помститися йому, та, по можливості, відшкодувати збитки потерпілому. Найвищою мірою покарання була страта, що в Законах царя Хаммурапі згадується понад ЗО разів, її видами було: спалення, втеплення, посадження на палю, повішання, розрізання на частини. Часто згадуються члєноушкоджувальні покарання (відрубування ноги, руки; відрізування носа, вуха, язика тощо). Практикувалося таврування злочинців. Покаранням також було: обернення в рабство, конфіскація майна, заслання, грошові штрафи, відшкодування збитків. Багато статей Законів Хаммурапі про покарання базувалися на принципі таліону - "око за око, зуб за зуб". Таліон міг бути звичайним (ст. 200), дзеркальним (ст. 230) і символічним (ст. 195). Його застосування відбувалося, коли злочинець і потерпший були рівними. Якщо ж, наприклад, авілум виколов око мушкену, то він сплачував лише грошове відшкодування, а якщо рабу — половину його вартості хазяїну. Загалом покарання (його вид, міра) залежали від кастової належності людини. 9. Виникнення держав у Індії Індія за розмірами своєї території та кількістю населення вже в далекому минулому, як і сьогодні, належала до однієї з найбільших країн Азії. Перші паростки цивілізації на її території з'являються ще в сиву давнину. На стадії неоліту стали освоюватися долини рік Інд і Ганг. Від найдавніших часів землі Стародавньої Індії заселяли дравіди. Свою основну річку вони називали Синдху, грекам вона була відомою як Індос, звідси й назва країни - Індія. У середині III тис. до Р. X. тут з'являється приватна власність, раби-полонені, розпочинається розшарування вільних общинників, що зумовлює значні зміни в житті людей. Прагнення до збагачення стає одним з визначальних у їхній діяльності. Гонитва за чужим добром спричиняє війни між сусідніми общинами та племенами, утворення соціальної верхівки, що починає протистояти масі вільних общинників. Зароджується особлива організація управління - військова демократія, основними елементами якої були народні збори чоловіків-воїнів, ради родових старійшин і військові вожді (раджани), це, фактично, зародки державної влади. У процесі становлення державності відбувається піднесення військових вождів, які, поряд з військовими обов'язками, поступово привласнюють і господарські функції. Раджани вирізнялися багатством, мали право "карати тих, хто заслуговує кари, та підтримувати тих, хто заслуговує підтримки". Посада такого вождя стає спадковою. Навколо нього формувався державний апарат управління, тоді як народні збори та рада родових старійшин відходять на другий план. До такого державного апарату управління належали найближчі родичі й особисті слуги правителя. Поступово формується і другий важливий елемент державності -розподіл населення за територіальною ознакою. УІІІ-ІІ тисячоліттях до Р. X. у долині Інду виникає та розвивається культура Мохенджо-Даро і Хараппі, що вже знала державну владу. Однак у середині II тис. до Р. X. ця культура зникає. У ХШ-ХІІ століттях до Р. X. розпочинається новий етап в історії Індії, пов'язаний з проникненням на її територію племен аріїв. До VI ст. до Р. X. Індія поділялася на багато держав (більшість з них були монархіями, але існували й олігархічні республіки). Тільки в басейні Гангу нараховувалося 16 державних утворень. Одне з них — Магадха - з VI ст. до Р. X. швидко зміцнювалося та розширювалося. Його цар Бімбісара (543-491 рр. до Р. X.) заволодів гирлом Ганга та дійшов до Бенгальської затоки, а його спадкоємці додають до своїх володінь увесь басейн цієї "священної" річки та довколишню місцевість. У західній Індії роздроблення збереглося довше. Це полегшило (ахоплення Ахемеїдів, а пізніше й Олександра Македонського, котрий ча два роки (327-325 рр. до Р. X.) заволодів усією західною Індією та спустився до гирла Інду. Греко-македонське панування на берегах Інду було нетривалим. Широкий народний рух проти західних завойовників очолив видатний і І Ідійський діяч Чандрагупта. Йому вдалося усунути царя Магадхи-Дхана Нанду (317р. до Р. X.), витіснити з долини Інду греко-македонські гарнізони та, об'єднавши всю Північну Індію, створити могутню державу Маур'я зі столицею в м. Паталіпутра. Скориставшись із суперечок між спадкоємцями Олександра Македонського, що не могли мирно поділити між собою його державу, Чандрагупта уклав союз із одним з них - Селевком - і приєднав гірські місцевості біля долини 11 Іду (у межах сучасних Афганістану та Белуджистану). Завойовницька політика продовжувалась і за послідовників 1 Іандрагупти, особливо при його онукові Ашокі (268-231 рр. до Р. X.), який приєднав царство Калінга в південній Індії. Так утворилася иеличезна держава Маур'я, що охоплювала майже всю Індію, окрім І Іайпівденнішої окраїни. 10. Система варн (каст) Стародавньої Індії Усе вільне населення Стародавньої Індії поділялося на чотири Іамкнуті групи-варни (брахманів, кшатріїв, вайшіїв, шудр). Цей поділ був оголошений споконвічним і освяченим релігією. За легендою, псликий "прабатько всіх живих істот" Пуруша створив брахманів (і своїх уст, кшатріїв - із рук, вайшіїв - зі стегон, шудр - із ступнів ніг. Першу варну утворювали жерці-брахмани, котрі мали особливі пільги та привілеї. Лише вони могли вивчати священні книги, навчати і 11111 их, приносити жертви за себе й інших, звільнялися від повинностей, їх не можна було позбавити власності, вони вважалися володарями исього живого та мертвого на землі, всі їхні бажання безвідмовно повинні були виконуватися, образи, поранення, вбивство брахмана тягнули І;І собою найтяжчі покарання. Другу варну (теж привілейовану) утворювали кшатрії-воїни. ! І,о неї належали правитель і всі представники апарату управління країною. Основне їхнє завдання полягало в тому, щоб належним ч 111 юм охороняти порядок у суспільстві, пильнувати за дотриманням Іаконів, обрядів і ритуалів. Третя варна — вайшіїв - була найчисленнішою, але вже не-иривілейованою. До неї належали: хлібороби, ремісники, торговці. Вони сплачували основну частину податків у країні та були провідною виробничою силою. Четверта варна - гиудри. Вони були особисто вільними, мали право володіти та розпоряджатися майном, мати сім'ї, але основним їхнім обов'язком була вірна служба трьом вищим варнам і сплата високих державних податків. Перші три варни вважалися "двічі народженими" й різко протиставлялися варні шудр - "один раз народженим" -людям низького походження. Кожна попередня варна вважалася вищою за наступну. Тож, приміром, навіть столітній кшатрія повинен був схилятися перед десятилітнім брахманом. Були в Індії й люди, що опинилися за межами чотирьох варн, — чандали та ін. Це, зазвичай, були люди з відсталих племен. Вони виконува-ли найбруднішу роботу, їм було заборонено входити вдень у селище, підходити до колодязів і купалень, їх ще називали "недоторканними". Перехід з однієї варни до іншоїзаборонявся. 11. Джерела староіндійського права Основні риси права Стародавньої Індії Право власності. Закони Ману передбачали сім законних способів набуття власності: купівлю, дарування, спадкування, знахідку, здобич, оплату за виконану роботу, позику під відсотки. Важливе значення при цьому мала система варн. Якщо перший, третій і четвертий способи поширювалися на всі варни, то п'ятий тільки на кшатріїв, шостий і сьомий тільки на вайшіїв, а другий був привілеєм лише брахманів. За формою виділяли власність: общинну, державну, приватну. Зобов'язальне право. Староіндійському праву були відомі різні види договорів: купівлі-продажу, дарування, обміну, перевезення, оренди, зберігання тощо. Договір мав укладатися в присутності свідків. Недійсною вважалася угода, укладена з нетверезим, малолітнім, душевнохворим або із застосуванням насильства 32 й обману. Особливості мало й укладання певного типу договору. Наприклад, при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам, кредиторам і тільки після них можливість купити землю отримували всі охочі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок "змагання" покупців було запропоновано більшу ціну, ніж встановлена сусідами, то лишок надходив до казни. При укладанні договору позики розмір стягуваних відсотків залежав від варни боржника. Кредиторові закон дозволяв у будь-який спосіб (хитрістю, насильством) змушувати боржника сплачувати борг. Якщо боржник не мав можливості своєчасно сплатити борг, наслідки також залежали від того, до якої з варн він належав (боржник рівної чи нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг, вищої—мав право сплачувати борг поступово). Засобами забезпечення договору були застава та поручительство третьої особи. Шлюбно-сімейне право. Основна форма шлюбу — моногамія. Та з розвитком суспільства виникають відхилення від цієї основної форми, що проявлялися, приміром, у багатоженстві. Заможні прошарки суспільства могли мати декілька дружин, а правителі — навіть гареми. Старшинство дружин визначалося порядком тих варн, до яких вони належали. Шлюби, зазвичай, укладалися всередині варн. При укладанні шлюбу до уваги брали, передовсім, не думку тих, хто одружувався, а волю батьків. Наречений сплачував за дівчину гроші чи давав її батькам подарунок (бика та корову). Жінка повністю підпорядковувалася чоловікові. У дитинстві вона повинна була підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті останнього — синам. Розлучення могло здійснюватися тільки з ініціативи чоловіка. Згідно із Законами Ману, "якщо дружина не народить дітей, можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими - на десятому, якщо народжує тільки дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо - негайно." Після смерті свого чоловіка вдова не повинна була навіть вимовляти ім'я іншого чоловіка. Вона могла вдруге вийти заміж лише за брата свого чоловіка. Спадкове право. Спадкування здійснювалося тільки за законом. Спадкова частка дітей залежала від належності їхньої матері до певної варни. Так, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки отримував чотири частки, син кшатрійки - три частки тощо. Злочини та покарання. Закони Ману під злочином розуміють протиправне діяння та розрізняють такі його види: державні злочини (змова, заколот, розкриття державної таємниці, перехід на бік ворога); злочини посадовців (лихварство й торгівля коштом царської скарбниці, крадіжка товару, що належав цареві та ін.); проти особи (вбивство, заподіяння тілесних ушкоджень, образа); злочини проти власності (крадіжка, грабіж, знищення чужого майна); проти системи вари (наприклад, шудра видавав себе за брахмана); 12. Загальна характеристика Законів Ману: історія
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
створення, структура, форма викладу приписів
Ч;Ікони Ману (Манавадхармашастра) – староіндійський юридичним кодекс, створення якого традиція приписує міфічному предкові людей Ману, сину Самосущого (Брахми). Насправді ж, збірник уклала одна з брахманських шкіл між II ст. до Р. X. і II ст. У другій половині XVIII ст. він був перекладений на англійську мову й таким чином уведений в науковий обіг.
Закони Ману були написані на санскриті (одна з літературно оброблених давньоіндійських мов) і складаються з 2650 віршів (шлок), згрупованих у 12 глав: І глава розкриває уявлення стародавніх індійців про виникнення Всесвіту, людського суспільства, станів (варн); II глава розказує про правила життя людини в період учнівства; НІ—У глави - про правила життя сім'янина-домогосподаря (шлюбні звичаї, культові приписи, правила збереження ритуальної чистоти, санітарно-гігієнічні приписи тощо); VIглава-правила життя самітника; VII глава — настанови про обов'язки царя й управління державою, VIII глава - настанови про судочинство та юридичну практику; IX глава - про сімейні відносини, покарання за різні злочини, обов'язки членів варн за звичайних умов; Xглава — про дітей від шлюбів між представниками різних варн і каст, про обов'язки членів варн за незвичних обставин; XI глава - приписи про розкаяння й обітницю при спокутуванні вчинених гріхів; XII глава - опис посмертних ушанувань за недобрі справи в цьому житті.
Характерною особливістю Законів Ману, як і всього стародавнього права, є відсутність загальних правових понять. Однак вони, поряд з казуїстичними нормами, містять майже сучасні за викладом поняття крадіжки, пограбування та необхідної оборони. Норми достатньо чітко згруповано за предметом правового регулювання, що свідчить про високий рівень загальної та політико-правової культури староіндійських кодифікаторів.
13. Назву країни, котру сьогодні називають Китаєм, запозичено в народів Середньої Азії, що застосовували цю назву щодо одного з народів, який панував у X—XIII століттях у північних районах Китаю. Пізніше вона була поширена на всю країну. Самі китайці цю назву раніше не вживали, а називалися то Чжун Го (Середнє царство), то Чжун Хуа (Середина, що процвітає), то за прізвищем династій. Це позначення з деякими змінами перейшло в західноєвропейську географічну номенклатуру. Звідси походять німецька назва Хіна, французьке Шін, англійське Чайна. Основні періоди в історії Стародавнього Китаю мають традиційні назви за прізвищем династій і царств: Шан (Інь), Чжоу, Цінь, Хань.
14. Основні риси права Стародавнього Китаю
У шанський період провідну роль відігравали етичні норми. Правові норми в цей час ще не відокремилися від релігійно-етичних. Тогочасні норми регулювали переважно внутрішньосімейні відносини та ставлення суспільства до правителя. Що ж стосується законів, то вважається, що перші з них з'являються в VII ст. до Р. X. Відомий бронзовий триножник— Огляд законів (536 р. до Р. X.), який містить перелік покарань за протиправні дії. УIV ст. до Р. X. сановник царства Вей, котрого звали Лі Куй, підготував "Книгу законів царства Вей" - Фацзін, що складалася з таких глав: законів про крадіїв, розбійників, ув'язнення, піймання злочинця, знаряддя тортур. До джерел права того періоду належать також конкретні розпорядження правителів і судові прецеденти.
Право Стародавнього Китаю знало інститут власності, що об'єднував сукупність норм, які регулювали право володіння, користування та розпоряджання землею, рабами й іншим майном. Власність могла бути державною, общинною та приватною. Остання спочатку виникає на рухоме майно, згодом на рабів і лише в VI ст. до Р. X. на землю.
Зобов'язальне право передбачало різні види договорів (купівлі-продажу, дарування, міни, позики, оренди та ін.), виконання яких гарантувалося різними засобами. Приміром, боржники за отриману позику змушені були віддавати в заставу своїх синів. Таких заручників можна було використовувати на будь-яких роботах. Якщо протягом певного часу (зазвичай, трьох років) вони не були викуплені, то ставали рабами. Кредитор мав також право всиновити такого боргового раба чи оженити на своїй доньці.
У шлюбно-сімейному праві домінувала моногамія, але практикувалося й багатоженство, при якому головною дружиною вважалася перша дружина. Саме її старший син вважався першим спадкоємцем. Коли синів не було, право спадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутності спадкоємницею ставала дружина. Заборонявся шлюб між: близькими родичами та вільних з рабами. Шлюбна угода укладалася між нареченим і нареченою чи між їхніми сім'ями.
Злочин у Китаї називався "низькість", злочинець - "низька людина", а злочинна дія — "проявом злочинної волі". Правові норми містили перелік дій, що вважалися злочинними, поняття організатора та співучасника злочину, обставин, які обтяжують вину, рецидиву.
15. Формування державності в Стародавній Аттиці. Поняття полісу та його органи влади
Антична цивілізація у своєму розвитку пройшла шлях, який принципово відрізнявся від східної цивілізації. На відміну від Стародавнього Сходу, де ядром виникнення державності була територіальна земельна община, в Греції формування держави відбувалося на основі полісної системи. Таких полісів, або міст-держав, було надзвичайно багато. До складу поліса як адміністративного, політичного та релігійного центру належали місто та прилегла до нього територія (хора). Для поліса були характерними такі ознаки: 1) антична форма власності на землю (верховним власником землі була община, а користувачами - тільки громадяни певного полісу); 2) наявність трьох прошарків населення - громадян, іноземців і рабів; 3) політична рівноправність громадян', 4) значна залежність громадянина від сімейних і суспільних структур, які обмежували особисту свободу; 5) поєднання безпосередньої та представницької демократії.
У полісах державний лад був різноманітним. В одних переважала форма, що нагадувала східну деспотію, в інших - демократія, ще в інших - аристократичне правління. Спільним для всіх цих дрібних держав було те, що вони були рабовласницькими. Однією з най-могутніших грецьких держав-міст були Афіни. Вони розташовувались у центрі грецької області, що звалася Аттикою. Наприкінці II тис. до Р. X. територію Аттики населяли чотири іонійські племені, кожне з яких мало свої народні збори, раду родових старійшин, вождя (базилевса), воєначальника. Вважається, що саме ці племена стали основою Афінської держави, першим кроком до утворення якої стали реформи Тезея (VII ст. до Р. X.). Суть цих реформ:
• відбулося об'єднання (сінойкізм) чотирьох найбільших племен
(філ) Аттики навколо Афін;
• поряд з племінними органами управління були утворені єдині
народні збори, колегія архонтів і ареопаг;
• кожне з чотирьох племен було поділене на три фратрії, кожна
з яких складалася з ЗО родів;
• усі вільні повноправні громадяни за майновою ознакою
були поділені на три категорії: 1) евпатридів - благородних (тільки
вони мали право на громадські посади); 2) геоморів — землеробів;
3) деміургів - ремісників;
• запроваджувався територіальний поділ населення (Аттика
була розбита на 48 територіальних округів — навкраріії).
Унаслідок реформ Тезея військова демократія, що існувала в племенах, була замінена на військово-аристократичну республіку. Главою такої держави стає архонт. Остаточно ж процес створення афінської державності було завершено реформами Солона та Клісфена.
16. . Державний лад Афін у період розвитку демократії
Верховним органом влади в Стародавній Греції були Народні збори (еклезія), що збиралися чотири рази на місяць. До роботи в них допускалися лише чоловіки (народжені від афінянина й афінянки), що досягли 20 років. Особи, народжені від мішаних шлюбів, іноземці, жінки та раби такого права не мали. Зібрання вважалося легітимним, якщо участь у ньому взяли не менше 6000 осіб. За участь у зборах платили гроші. До компетенції Народних зборів належали: прийняття законів, вибори посадових осіб і контроль за їх діяльністю, вирішення питань війни та миру й інші важливі питання.
Іншим важливим органом Афін була Рада 500 (буле) - уряд, до складу якого входило по 50 громадян від кожної з 10 територіальних філ. Вони обиралися щорічним жеребкуванням з-поміж громадян, яким виповнилося ЗО років. Засідання Ради 500 відбувалися щоденно. Члени Ради (булевти) за свою службу отримували винагороду. До повноважень цієїРади належали: фінансові питання, дипломатичні відносини, контроль за службовими особами, попередній розгляд справ, які виносилися на Народні збори. У складі Ради діяло 10 комісій.
Геліея — вищий судовий орган, який складався з 6000 членів, котрі щорічно обиралися від кожної філи жеребкуванням з повноправних громадян, які досягли 30-літнього віку.
У складі геліеї діяло 10 колегій - дикастерій, - кожна з яких викону-вала свої безпосередні функції протягом одного місяця (місяців у греків було 10).
Важливе місце в управлінні державою посідали певні посадові особи, що обиралися відкритим голосуванням на Народних зборах або жеребкуванням строком на один рік і за свою службу (крім стратегів) отримували винагороду. Такими посадовими особами були: стратеги (десять членів), архонти (перший архонт, архонт-епонім, архонт-базилевс, архонт-полемарх і ще шість архонтів), ареопаг, астиноми, агораноми, метрономи та ін.
Основними принципами діяльності посадових осіб були такі: посади, зазвичай, були платними; посади були колегіальними (крім стародавніх - архонта, базилевса, полімарха); між посадами не існувало ієрархічної градації (окрім військового управління); всі
посадові особи по(>ули підзвітні; не можна було поєднувати дві посади одній особі; попередньо кандидатів на посаду перевіряли (докімасія).
У Греції сформувалася така форма правління, як рабовласницька Демократична республіка.
17. Джерела й основні риси афінського права
До реформ Солона в Афінській державі основним джерелом права був звичай. У V—IV століттях до Р. X. виникають закони, ;Іле, попри їх появу, звичаєве право відігравало велику роль у регулю-ІІанні тогочасних суспільних відносин. Так, найдавніші Закони архонта Цраконта (621 р. до Р. X.) були просто записом норм чинного Іиичаєвого права. До нас вони не дійшли, але, як відомо, відзначалися надзвичайною жорстокістю (звідси розмовне "драконові закони"), нозаяк передбачали страту не тільки за вбивство, але й за крадіжку овочів, ледарство тощо. Самі греки говорили, що ці закони написані не чорнилом, а кров'ю. Існують перекази, що коли самого законодавця іапитали, чому він майже за всі злочини призначає страту, Драконт піби-то відповів, що цього виду покарання заслуговують незначні покарання, а для значних він не зміг придумати більшого. Попри жорстокість і технічну недосконалість, Закони Драконта мали важливе історичне значення, оскільки вони вперше відобразили судову практику, вводили нові правила судочинства, обмежували кровну помсту та забороняли самосуд, упорядковували майнові й інші відносини. Усе ж таки право набуває цивілізованішої форми та стає гуманнішим, порівняно з реформами Солона.
Афінське право не було систематизованим, не всі правові інститути були достатньо розроблені. Наприклад, інститут права власності основну увагу відводив володінню та не містив власне визначення права власності як абсолютного права особи. Остаточно було закріплено право власності на землю, тварин і рабів. Особливістю права власності було те, що обмежувалася концентрація в руках однієї особи надто великих земельних володінь.
Зобов'язальне право знало різні види договорів (купівлі-продажу, найму, позики, товариства, поклажі тощо), які укладалися, переважно, в письмовій формі та забезпечувалися закладом, завдатком,
поручительством.
У шлюбно-сімейних відносинах право забезпечувало провідну роль чоловіка, жінки ж були позбавлені багатьох прав. Спадкування могло здійснюватися за законом і за заповітом. Батько мав право позбавити синів спадку.
Кримінальне право розрізняло злочини проти держави та проти особистих інтересів. Найтяжчими злочинами вважалися: державна зрада, обман народу, образа богів, крадіжка храмового майна. Ті, хто скоїв державні злочини, оголошувалися поза законом, і кожен мав право їх убити. До серйозних злочинів належали: вбивство, зрада дружини й образа. Серед злочинів проти власності найтяжчими вважалися крадіжка майна та підпал.
Покарання були такі: смертна кара (засудженому надавали право прийняти отруту), штраф, тілесні покарання (для рабів), позбавлення волі (застосовувалося лише як запобіжний захід, щоб недопустити втечі), агамія (позбавлення політичних прав і повна або часткова конфіскація майна), відшкодування збитків, продаж у рабство та ін.
19. Виникнення й основні етапи розвитку Римської рабовласницької держави
Більшість сучасних дослідників вважають, що Стародавня Римська держава виникла в 753 р. до Р. X., коли було засноване м. Рим. Саме тоді відбулося об'єднання трьох племен (латин, сабін і етрусків), які оселилися в середній частині Апенінського півострова біля річки Тібр, утворивши римський народ. Залежно від форм державного правління та організації влади, виділяють такі періоди (етапи) в розвитку державності Стародавнього Риму:
1) царський (753-509 рр. до Р. X.)—названий так тому, що в цей час
тут правило сім царів, — характеризувався розпадом родового ладу
та перетворенням примітивної варварської громади на місто-державу;
2) республіканський (509-27 рр. до Р. X.) - важлива роль від
водилася Сенатові та Народним зборам, державність досягла най
вищого розквіту;
3) імперський (27 р. до Р. X. — 476 р.) — характеризувався встанов
ленням монархічної форми правління та поділявся на два підетапи:
а) принципат (27 р. до Р. X. - 284 р.) - назва походить від "принцепс" -
перший у списку сенаторів; монархія прикривається республіканством,
частково зберігаються республіканські традиції та інститути;
б) домінат (284-476 рр.) - назва походить від "доміус" - владика,
правитель; імператор визнається абсолютним монархом, який стоїть
над законом.
У 395 р. Стародавній Рим розпадається на дві частини: Західну Римську імперію (зі столицею в Римі) та Східну (зі столицею в Константинополі).
20.Реформи Сервія Туллія
Шостим за порядком царем (рексом), якого обрали римляни, був Сервій Туллій (578-534 рр. до Р. X.). Він увійшов в історію Стародавнього Риму як цар, який запровадив низку реформ, що завершили перетворення родової общини на державу, ліквідували привілеї патриціїв, зрівнявши їх у правах з плебеями, сприяли переходу до республіки.
Усе вільне чоловіче населення Риму (і патриції, і плебеї) було поділено на п'ять класів залежно від майнового (а не за належністю до родової аристократії - як раніше) цензу. Кожний клас виставляв 46 певну кількість військових одиниць — центурій (сотень) - і отримував таку ж кількість голосів у Народних зборах (коміціях). Загалом було 193 центурії.
1 клас - особи, які володіли майном не менше 100 000 асів,
виставляли 98 центурій (голосів);
2 клас - 75 000 асів і 22 центурії (голосів);
3 клас - 50 000 асів та 20 центурій (голосів);
4 клас - 25 000 асів і 22 центурії (голосів);
5 клас -11 000 асів та ЗО центурій (голосів).
Поза класами залишалися найбідніші прошарки суспільства — пролетарі. Вони виставляли одну центурію та мали один голос у Народних зборах.
Отож, більшість голосів в центуріальних коміціях належала заможним громадянам.
Усі центурії поділялися на "молодших" (від 17 до 46 років, які мали йти на війну) та "старших" (від 46 до 60 років — перебували в резерві).
Кожні п'ять років мала відбуватися переоцінка майнового стану римських громадян. Запроваджені реформою центуріальні коміції (як новий вид народних зборів), поступово замінили куріатш коміції. Кожна центурія в центуріальних зборах мала один голос. Рішення приймалося більшістю голосів.
Територіальне країна була поділена на чотири міських і 17 сільських триб (округів). На чолі триб стояли голови, що відповідали за збирання податків, набір війська, визначали майнову спроможність громадян. Діяли трибутні збори. У Народних зборах виникає нова складова частина — трибутні коміції.
Реформи Сервія Туллія створили умови для формування в Римі аристократичної республіки, що й відбулося після вигнання у 509 р. до Р. X. центуріальними зборами останнього царя.
21. Основні етапи розвитку римського права
Римське право у своєму розвитку пройшло історичні етапи, що не збігаються з етапами римської рабовласницької держави.
1. Найдавніший період (VI—III століття до Р. X.) - етап формування римського права. Він характеризувався його національно-полісною замкнутістю, формалізмом, архаїчністю, примітивністю інститутів, становістю.
2. Класичний період (III ст. до Р. X. - III ст.) - етап розквіту римського
права, розвитку найважливіших інститутів, які врегульовували най
важливіші суспільні відносини (власності, товарно-грошові, шлюбно-
сімейні та ін.).
3. Посткласичний період (IV—VI століття). Основним його
досягненням було те, що відбувається систематизація та кодифікація
права, але на праві цього періоду не могли не відбитися кризові
явища, що були характерні для тогочасного римського суспільства.
Джерела римського права
Джерела права - це форми, в яких відображаються правові норми. У Стародавньому Римі вони були такі:
- звичаї, що в процесі становлення держави перетворюються
на норми звичаєвого права;
- рішення Народних зборів;
- рішення царів або рексів;
- закони;
- едикти преторів;
- постанови Сенату;
- конституції імператорів (едикти, рескрипти, декрети, мандати);
• інституції відомих римських юристів (Катона старшого, Квінта
Муцій Сцевола, Сервія Сульпіція, Гая, Папініана, Павла, Ульпіана,
Модестина та ін.);
— кодекси (Грегоріана, Гермогеніана, Феодосія, Юстиніана).
22. Поняття та характерні риси квіритського права
Квіритським (від імені стародавнього племені -квіритів) називалося
найдавніше римське право. Його характерні риси такі:
• суто національний характер (регулювало відносини тільки
між римськими громадянами (квіритами), що вважалися єдиними
суб'єктами правовідносин);
• тісно пов'язувалося з релігією;
• було обмеженим (що пояснювалося примітивністю господар
ських відносин і проявлялось у відсутності правового врегулювання
важливих аспектів суспільного життя та розмежування на галузі
й інститути права);
• індивідуалізм (пріоритет інтересів особистості над інтересами
суспільства);
• формалізм і публічність (будь-якій правовій дії надавалася певна
форма, порушення якої спричиняло її нікчемність);
• символізм (певні предмети означали конкретне правове поняття
чи правову дію, що свідчило про недостатній рівень правового мислення,
його нездатність виробляти загальні абстрактні правові поняття);
• консерватизм (живучість старих форм при зміні змісту).
Така система права пізніше була названа цивільним правом.
Дата добавления: 2019-02-12; просмотров: 103; Мы поможем в написании вашей работы! |
Мы поможем в написании ваших работ!