ДОЛІ КОМАНДИРІВ РАДЯНСЬКОЇ ІНДУСТРІЇ

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

З.Г. Лихолобова

Сталінський тоталітарний режим та політичні репресії кінця 30-х років в Україні

(ПЕРЕВАЖНО НА МАТЕРІАЛАХ ДОНБАСУ)

 

Донецьк: ДонДУ, 1996

ПОЧАТОК МАСОВОГО ТЕРОРУ В ДОНБАСІ

  Настанови Сталіна про загострення класової боротьби в процесі просування до соціалізму були взяті па озброєння однією з більших у країні Донецькою обласною партійною організацією. Стиль повного підпорядкування місцевих ор­ганів центру, який закріпився в партії, повною мірою виявився у беззастережному прийнятті рішень лютнево-березневого пленуму ЦК.І 13—14 березня збори обласного партій­ного активу заслухали доповідь першого секретаря обкому С. Саркісова про підсумки пленуму. Увага активу акценту­валась на закликові ЦК нещадно викривати як правих, так і троцькістсько-зинов'євських фашистів, — щоб остаточно лік­відувати й викоренити цих заклятих ворогів партії, а також на критиці, яка пролунала па пленумі в адресу Донецького обкому за насиченість партійного апарату ворогами-троцькістами. Актив схвалив й прийняв до керівництва всі настанови пленуму (151).

   В умовах інспірованого зверху безперервного нагинання страху перед терором, що наростав, керівники обласної партійної організації розгорнули енергійну діяльність розвінчання «ворогів».

       Перший секретар обкому Саркісов. який у 1927 р. був виключений з партії і відбував на засланні за участь троцькістсько-зинов'ївській опозиції, розумів, що заклик ЦК розправитись з тими, хто раніше був причетним до опозиції (82) має до нього безпосереднє відношення і почувався неспокійно. Ця обставина значною мірою стимулювала його наполегливу боротьбу за проведення в життя лінії ЦК: за три місяці він більше десяти разів виступив на зборах партійно-господарських активів з закликами до пильності, ор­ганізував кампанію виключення з партії, зняття з роботи і арешту керівних партійних, радянських, господарських працівників за поданням органів НКВС. Виявив і особисту ініціативу в репресуванні найближчих своїх соратників М.Г.Іванова (голови облвиконкому). Вайнова (секретаря обкому партії), Г.В.Гвахарія (члена обкому, директора Макіївського металургійного заводу) та інших (83). |

   Повною мірою використовуються можливості перекла­дання на «ворогів» усіх прогалин у промисловості, перш за все у вугільній галузі. У зв'язку з постановою РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 28 квітня 1937 р., яка визнавала роботу ву­гільної промисловості басейну незадовільною, обком партії скликав нараду вугільників. Доповідач Саркісов не проана­лізував справжніх причин зменшення вугледобування. а замість цього він послався на постанову лютнево-березневого пленуму ЦК ВКП(б), де говорилося, що шкідництвом, диверсією, шпигунством зачеплені хімічна, кам'яновугільна промисловість, паровозне та шляхове господарство залізниць-галузей, які перебували в найбільшому занепаді. В до­повіді конкретизувалась підривна робота «японо-німецьких троцькістських агентів», на вугільних шахтах: організація вибухів, пожеж, аварій, затягування термінів будівництва нових об'єктів, створення штучних диспропорцій між підго­товчими і очистними роботами, супротив впровадженню но­вих технічних досягнень, зривання заходів з техніки безпеки і охорони праці, саботаж стаханівського руху тощо. Одним словом, всі застарілі вади галузі відносилися па рахунок новоявлених шкідників.

У прийнятій ЗО квітня постанові Донецького обкому КП(б)У визнавалась абсолютно правильною вказівкою ЦК ВКП(б) і РНК СРСР па тє, що господарські, партійні, проф­спілкові організації Донбасу не розгорнули ще справжньої роботи з ліквідації шкідництва, не здійснюють і навіть не мають плану конкретних заходів у цьому напрямку.

На III-Донецькій обласній партконференції, яка відбулася 16—24 травня, питання боротьби з «ворогами народу» зайняли центральне місце. У звітній доповіді обкому, з якою виступив С. О. Саркісов, відзначалося, що агенти іноземних держав проникли не лише в низові організації, а й на від­повідальні пости. І в цьому їм сприяли деякі керівники як в центрі, так і на місцях (52). На підтвердження були наз­вані цифри: в процесі перевірки і обміну партдокументів в області «розвінчані» і виключені з партії близько чотирьох тисяч троцькістів, зінов'ївців, білогвардійців, куркулів та інших ворогів.

  Ліквідація «ворожих гніздів'їв» посилилась після москов­ських судових процесів. В першому кварталі 1937 р. органи НКВС викрили і ліквідували, як говорилося в доповіді, 112 груп фашистів з загальною кількістю учасників 587 осіб, зокрема — на залізниці 26 груп (143 особи), в енергетиці 14 (86), у вугільній промисловості 16 (83), в хімічній 16 (64), в металургії 17 (77), в машинобудуванні 12 (48). Се­ред, репресованих опинилось 11 членів обкому партії.

  Влучні керівники області навіть випереджали завдання з знешкодження «шкідників», що спускалися зверху. Повністю зайнятим пошуками нових і нових «шпигунів» та «дивер­сантів», керівникам всіх рангів було, звичайно, не до тур­бот про виведення господарства з прориву. Секретарі обко­мів партії, які на місцях мали майже необмежену владу, прагнучи довести відданість вождю, чинили свавілля відно­сно підлеглих їм партійних, радянських, господарських керів­ників, рядових громадян.

       Однак зворотним боком такої безмежної відданості ста­вало зміцнення позицій партійних «вождів» на місцях, ви­являлися іноді спроби зберегти від арештів «своїх людей». Підозра і обережність, властиві Сталіну, підказали йому рішення замінити старих функціонерів молодшими і більш покірливішими. Враховувалась також можливість перекласти на усунених працівників відповідальність за припущені беззаконя та дезорганізацію господарства. Таким чином, караючий меч завис над головами вчорашніх карателів.

       У постанові пленуму Донецького обкому партії від 22 серпня 1937 р. відзначалося, що протягом тривалого часу в Донбасі орудували троцькістсько-праві . контрреволюційні організації, які очолювали вороги народу, дворушники і зрадники: Саркісов, Іванов, Холохоленко, Конотоп, які роз­ставляли свої кадри на основні пости і вели шпігунсько-шкідницьку й диверсійну роботу у партійному, радянському і господарському апаратах, в промисловості, па транспорті. Маховик репресій був нещадним. Ніякі попередні заслуги перед режимом не бралися  до уваги. Його жертвою став майже весь керівний склад Донецької області.

  17 липня був заарештований, а через діза місяці розстрі­ляний С.О. Саркісов. Серед основних звинувачень — керів­ництво широко розгалудженою тронькістською шкідницькою і диверсійною організацією. Підказана з Москви ідея існу­вання такої організації в Донбасі наполегливо підтверджувалась слідчими  органами НКВС. В тому, щоб змусити до­питуваного визнати свою участь в організації, вони бачили основну мету слідства.

Перед нами слідча справа керівника радянської влади з Донецькій області, голови облвиконкому Миколи Геннадійовича Іванова 9 липня 1937 р. обласний прокурор Р.А. Руденко санкціонував його арешт і утримання під вартою за звинуваченням у принадлежності до Донецького центру контрреволюційної терористичної організації правих, прове­денні активної контрреволюційної роботи, спрямованої про­ти політики ВКП(б) та радянського уряду. Під час обшуку в заарештованого були виявлені орден  Леніна, посвідчення члена ЦК ВКП(б) (1934р.), ЦВК СРСР (1935 р.) ЦК КП(б)У і члена ВУЦВК.

Анкета, заповнена заарештованим особисто, характери­зує шлях, типовий для багатьох партійно-радянських керів­ників середньої ланки в 30-і роки. Народився у Ржеві Калінінської (нині Тверської) області в 1898 Р.. росіянин, освіта нижча, професія — наглядач зв'язку, член ВКП(б) з 1918 р, Виключений з партії бюро Донецького обкому як ворог пар­тії і народу 3 серпня 1937 року.

Пройшовши сталінську школу виховання кадрів. Іванов, як і більшість його колег, намагався не дати слідству жодних сумнівів у його щирості. Ще па першому допиті 17 лип­ня він визнав, що є учасником контрреволюційної організації правих з 1927 р., коли працював головою Кубанського окрвиконкому, що втягнув його в організацію заступник голови Північнокавказького крайвинкому Толмачов*. Приїхавши на роботу в Донбас у 1933 р., став одним з керівників місцевої організації правих. На вимогу слідчого назвав імена деяких її учасників — працівників радянського апарату: начальника облвиконкому, заступника голови облвиконкому, завідувача облкомундержпрому та інших. Розуміючи, що справа надто серйозна, Іванов звертається до слідства з проханням надати йому можливість розповісти про контрреволюційну діяль­ність правих, а також про деяких осіб, причетних до цієї організації, щоб слідство не могло звинуватити його в дво­рушництві (84). Тягар подібного звинувачення заарештова­ний повністю усвідомлював, оскільки був свідком трагічно­го фіналу справ Рикова і Бухаріна.

Можливість покаятися була .надана Іванову під час другого допиту 22 липня. І він розповів, що спонукала його до вступу в організацію правих у 1927 р. принципова незгода з політикою ЦК на селі, зокрема, з заходами, що вжива­лися щодо заможного селянства. Чинячи опір таким захо­дам, керівники Північно-Кавказького краю прагнули підтри­мати «культурні господарства», оскільки вважали, що вони засвідчують значення приватної ініціативи як стимулятора розвитку сільськогосподарського виробництва, що саме вони є основними хлібовиробникамн (85). Мабуть, в цій частині зізнань Іванов щиро викладав свої переконання кіпця 20-х років, коли вирішувалось питання щодо шляхів розвитку сільського господарства.

Але слідству було недостатньо такого зізнання. Доля за­арештованого прямо залежала від того факту, що він був учасником XVII з'їзду ВКП(б), був обраний на з'їзді «пе­реможців» членом ЦК, того самого складу ЦК, значна час­тина якого наважилась висловити недовір'я «вождеві». До­бувши (без особливих труднощів) у Іванова підтвердження необхідного факту його участі в Донецькій контрреволюцій­ній організації, слідство для завершення справи вимагало лише конкретних фактів, які б підтвердили шкідницьку ді­яльність допитуваного в період до арешту. Спочатку Іванов відповідав загальними фразами, які фігурували в багатьох офіційних документах того часу: зрив агротехзаходів, розви­ток споживацьких антидержавних тенденцій в колгоспах, затягування термінів сівби тощо. Але такі стандартні фор­мулювання не задовольнили слідчого і на черговому допиті він категорично зажадав назвати конкретні факти шкідництва в сільському господарстві.

    У справі відчувається, що вона уже була узгоджена з вищими інстанціями і уточнюючі факти потрібні лише для оформлення слідчого висновку. Та й сам заарештований уже зрозумів, що з тенет «правосуддя» йому не вирватись. І він, слухняно відгукнувшись на вимоги слідчого, приписує собі та іншим названим людям роль руйнівників сільськогоспо­дарського виробництва, дезорганізаторів колгоспного ладу: державний плац. 1936 р- з тваринництва не виконаний, так, як і план сівби, фінансовий стан МТС запущений, в колгоспах слабка трудова дисципліна і т .ін. (86).

Але зображена на допиті картина стану справ була за­гальною, вона виникла в результаті збитків, завданих сіль­ському господарству при примусовій колективізації. Зокре­ма масове знищення худоби, викликане страхом перед її повним усуспільненням, компенсувати за декілька років, , ще в умовах господарської і технічної відсталості колгоспів, було неможливо. Але слідству саме такі «зізнання» і були потрібні. Винуватці ситуації, до якої призвела село політика ЦК ВКП(б), були знайдені. Це Іванов та інші «вороги пар­тії і народу». Не можна не звернути уваги па відсутність елементарної логіки в оцінці діяльності місцевих керівників. У 1935 р. Іванов одержав орден Леніна, за успіхи в розвит­ку сільського господарства Донбасу. А трохи більше, ніж через рік його ж звинуватили в повному розвалі саме цієї життєво важливої галузі народного господарства.

Допомогли слідству і «зізнання» заарештованого майже одночасно з Івановим Саркісова, який, зокрема розповів, що голод в Україні Іванов пояснював «неправильною політикою партії на селі». І що вважав доцільним повернутися до по­літики, запропонованої правими (87). Як бачимо, трагедія Іванова полягала в тому, що його практична діяльність роз­ходилась з переконанням.

Звинувачувальний висновок у справі Іванова помітно відрізняється за своїм змістом від матеріалів допитів. Ак­цент у ньому зроблений на ролі звинувачуваного як «керів­ника організації правих у Донбасі». Підкреслено, що вік повністю поділяв терористичні установи і особисто готував кадри для здійснення терористичних актів. Разом з тим в матеріалах слідства факти подібної діяльності повністю від­сутні. Доданий також пункт про блокування з організацією українських націоналістів у Донбасі. А недоліки в керівниц­тві сільським господарством дали привід для суворого зви­нувачення: «Керував усією підривною діяльністю організа­ції, спрямованої на руйнування народного господарства в Донецькій області». У вироці цей пункт уже формулювався так; підсудний є активним прибічником терористичних мето дів боротьби, які використовували троцькісти і праві. І го­тував терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радян­ському уряду. Але на суді не було виявлено ніяких додат­кових фактів, які б дали підставу для такого звинувачення. Засідання Військової колегії Верховного Суду СРСР, яке відбулось 21 вересня 1937 р., тривало всього декілька хви­лин, без присутності захисту, без допиту підсудного і свід­ків, без перевірки звинувачень. Абсолютно очевидно, що судді діяли за здалегідь розробленим сценарієм. Винесений судом смертний вирок був виконаний того ж дня, 21 вересня. Дружина й дочка Іванова, як члени сім'ї ворога партії і на­роду, без суду і слідства були заслані в табір на 8 років (94).

  Оскільки стан справ у вугільній промисловості був най­більш запущеним і партійні органи, як центральні, так і місцеві, уже визначили винуватців (троцькістсько-зниов'євські та німецько-японські агенти, каральні органи спряму­вали сюди свій нищівний удар. Репресовані були керівники вугільних трестів і шахт, інженери, техніки, рядові робіт­ники.

    Одним з репресованих був Микола Іванович Данилін, молодий спеціаліст, який у 1931 р. закінчив Криворізький гірничий інститут. В його біографії не було жодних фактів, які б викликали недовір'я. Певно, він став жертвою першої хвилі масових репресій у вугільній промисловості. Під впли­вом закликів до беззастережного викорчовування і знешко­дження всіляких агентів, шпигунів і диверсантів, які лунали з високих трибун, слухняні карателі хапали людей направо й наліво. ^Досить було найменшого промаху в роботі або на­клепу недоброзичливця, щоб потрапити під колеса машини смерті. Під час арешту Данилін працював начальником діль­ниці на шахті № 18 в Сніжному, йому було пред'явлено зви­нувачення в належності до контрреволюційної організації Перший місяць допитів 27-літніії інженер тримався мужньо, категорично відмітав це страшне звинувачення. Потім в його настрої відбувся перелом. Про те, що трапилось за цей час і зламало його волю до опору, можна лише здогадуватись, оскільки в слідчій справі знайти будь-які сліди, які б дали відповідь па це питання, не вдалось. Ось фрагмент з прото­колу допиту: В. — Па попередніх допитах ви заперечували причетність до підпільної контрреволюційної організації на шахті. Зараз ви маєте намір дати правдиві свідчення?

О. — Так, я вирішив дати слідству правдиві свідчення.

В. — Ви викриті як член контрреволюційної організації. Ви маєте намір це визнати?

0. — Так, 'я визнаю, що е членом контрреволюційної підпільної організації (88).

Слідчий досяг головного — заарештований зламаний, зізнання вирване. А Данилін, зрозумівши, що заперечувати безпідставне звинувачення марно, слухняно готує під дик­товку чиновників собі вирок. Він висловлює трафаретні фра­зи, які характеризують загальний стан справ на шахті і в галузі. Бере на себе такі «злочини»: не створював потрібних умов для стаханівців, давав неправильні вказівки з кріплення штреку тощо. Слідчий поспішав. Мабуть, його очікували чергові справи». Ніякої експертизи або іншої перевірки «зі­знань» не було проведено. Потурбувався слідчий лише про те, щоб у висновку надати зібраним фактам політичного звучання: «Данилов М. І. є членом контрреволюційної дивер­сійної організації з вересня 1936 р., за завданням організа­ції проводив руйнівну роботу на шахті... здійснив ряд дивер­сій, поширював наклепницькі чутки про неодмінну загибель республіканської Іспанії... (89).

Особлива трійка УНКВС Донецької області, не вник­нувши в суть справи, 14 листопада 1937 р. винесла молодо­му інженеру смертний вирок.

Дещо інший вигляд має «справа» гірничого спеціаліста Михайла Максимовича Ємельяненка. Він — представник старшого покоління шахтарів (народився в 1882 р.) штейгор, одержав освіту до революції і до 1917 р. працював ке­руючим шахтою. Одним словом, «буржуазний спеціаліст», за прийнятою тоді термінологією і значить, такий, що не ви­кликає довіри. Очевидно, ця обставина й стала основним мотивом його арешту 4 липня 1938 року.

  Цього разу на підставі постанови відділу УНКВС у Ста­лінській області створювалась експертна комісія для" пере­вірки діяльності колишнього заступника начальника плано­вого відділу тресту «Сніжнянантрацит», а згодом завідувача вентиляцією шахти №1 цього ж тресту М. М. Ємельяненка. Комісія прийшла до висновку, що Ємельяненко винен у під­ривній шкідницькій діяльності, що він був одним з учасників складання шкідницьких нормативів, які скорочували запла­новані терміни дій ряду шахт тресту (насправді шахти про­довжували працювати понад визначені терміни), шляхом нераціонального використання вентиляційного господарства спричиняв зайві витрати державних коштів тощо.

Життєвий досвід підказав Ємельяненку, що спростувати звинувачення експертів немає сенсу. І він обрав найбільш логічну, з його точки зору, тактику захисту. Кожен висуну тни проти нього в матеріалах комісії пункт пояснював тим-що виконував вказівки вищого начальства або погоджував з ним рішення, яке приймав При цьому називались імена уже заарештованих на той час керуючого трестом Сніжнянантрацит Антонцева, головного інженера тресту Резникова та інших.

Все це цілком вписувалось в рамки діяльності контррево­люційної організації, учасником якої, природно, визнав себе Ємєльяненка. Згідно з одержаним від Резникова завданням разом з представниками інституту проведений шкідницький перегляд проектних потужностей шахт тресту, що визначало занижені за нормативами терміни існування ряду шахт». Наявність у справі висновків комісії, показань свідків, очних ставок свідчить про те, що на цей раз працівники органів проявили більшу старанність стосовно того, щоб справа на папері мала бездоганний вигляд. Та фінал був тим же. Трійка УНКВС у Сталінській області 11 вересня 1938 р. постановила: «Ємельяненка М.М., який звинувачується за ст. 54—17, 54—11 КК УРСР в тому, що він, як учасник шкідницької контрреволюційної організації, здійснював підривну діяльність v вугільній промисловості Донбасу, роз­стріляти, майно конфіскувати (90).

Долю М.І. Даниліна, М.М. Ємельяненка повторили не лише їхні колеги, але й рядові робітники-шахтарі. При цьо­му карателі були особливо нещадними до колишніх помі­щиків, куркулів, опозиціонерів та інших «неблагонадійних», з точки зору сталінського режиму. Багато хто з них людей влаштовувався на найважчі підземні роботи в шахтах, спо­діваючись таким чином врятуватися. Але ці сподівання часто були марними.

28 серпня 1938 р трійка НКВС у Сталінській області постановила розстріляти з конфіскацією майна Пилипа Фе­доровича Друщснка -— бурильника шахти 12/13 «Макіїввугілля», розкуркуленого в 1930 р. Йому була приписана 54 стаття на тії підставі, що він затримував підготовчі роботи на шахті, в приватних бесідах висловлював незадоволення кол­госпним ладом.

  70-літніі моторист вентилятора шахти № 9 тресту «Сніжнянантрацит» Ф.Ф. Данилов (у минулому офіцер жандар­мерії) був заарештований 27 грудня 1937 р. за проведення серед робітників «контрреволюційної повстанської пропаганди з терористичними висловлюваннями» і вже через 9 днів за рішенням трійки розстріляний без пред'явлення звинува­чення.

     Вибійник шахти імені Ворошилова Василь Олексійович Єрмаков походив з заможної селянської родини. У 1928 р. був виключений з партії за висловлювання на захист Троцького. Був розстріляний за рішенням трійки НКВС 28 серп­ня 1938 р. Звинувачення те ж — участь у контрреволюційній організації. Симпатій до троцького Єрмакову не пробачили незважаючи на те, що він свого часу був червоним партизаном. Статистичний аналіз архівно-слідчих справ репресованих громадян дає важливий матеріал для суджень про характер і розміри «великого терору». Досі автору вдалося вивчити 1200 справ, заведених у Донецькому обласному управлінні НКВС на осіб заарештованих в 1936—38 роках за 54 полі­тичною статтею карного кодексу УРСР.

На підставі одержаних даних спробуємо змалювати уза­гальнений портрет наших співгромадян, які видавалися на­стільки небезпечними для сталінського режиму. Найзначнішу групу 3/4 від загальної кількості заарештованих склали особи віком від 26 до 45 років. При цьому 60% усієї групи мали вік від 31 до 40. Тобто терор виривав з життя зрілих людей у віці найвищої працездатності й творчої активності. В цілому ж, віковий діапазон тих, хто постраждав від ре­пресій, досить широкий — від 17 до 70 років.;

За національним складом понад третину заарештованих становили українці, п'яту частину — росіяни. Інші — це гре­ки, німці, поляки, євреї, білоруси, латиші, болгари, литовці, молдовці та інші. Групи репресованих греків та німців зна­чно перевищили відповідні національні прошарки в загаль­ній кількості населення краю. 73,3% справ, які аналізува­лися, були заведені на безпартійних громадян. 21 — на чле­нів і кандидатів КП(б)У і 0,7% — на комсомольців.;

       Освітній рівень репресованих був помітно вищим, ніж у всього населення. За даними перепису 1939 р. на тисячу населення припадало осіб з вищою освітою в Сталінській області — 6,6, з середньою — 106,1. А серед заарештованих на тисячу чоловік вищу освіту мало 93 особи і середню 118.

       Цікава характеристика заарештованих за соціальним станом і родом занять. Найзначнішу групу (40,5%) склали робітники, другу — інженерно-технічні працівники (14,9). третя група — службовці (14,5); селяни склали близько 8%, учителі й медики — 5,5. керівники підприємства та установ— близько 4, приблизно стільки ж було партійних, радянсь­ких, комсомольських працівників, домогосподарок (переваж­но дружин репресованих) — 3,2, журналістів — 0,7 відсотка, стільки ж студентів, учнів. Враховуючи склад дорослого на­селення за родом занять, слід підкреслити значну кількість репресованих інженерно-технічних працівників, учителів, тобто тих, хто мав найсерйознішу на той час освіту. Ціле­спрямовано підривався інтелектуальний потенціал країни. Щодо високої питомої ваги серед заарештованих робітників, то в ньому, з одного боку, позначилась специфіка Донбасу, з іншого ж боку — страх режиму перед робітничим класом, його організованістю, згуртованістю.

    Вивчення слідчих сирам дозволяє уявити картину репре­сій в часовому зрізі, простежити основні етапи терору. Якщо почати відраховувати від 1936 р., коли прогримів з відлун­ням на місцях процес Каменєва-Зинов'єва, і довести аналіз до кінця 1938 року, то виявиться, що на 1937—1938 роки припаде 93% арештів. Причому, на період від літа 1937 до літа 1938 років припадає їх переважна частина (90%). Свого апогею терор досяг в кінці 1937 — на початку 1938 років. Хто ж розпоряджався долями людей, яких так ненавидів режим. Третина слідчих справ була розглянута особливою трійкою при облуправлінні НКВС. Стільки ж справ вирішу­валось Особливою нарадою НКВС СРСР та Прокуратури СРСР. Тобто, долю більшої частини, заарештованих вирі­шували органи, поставлені тоталітарним режимом поза за­коном і над законом. Інші справи розглядались різними органами юстиції і НКВС: виїзною сесією військової коле­гії Верховного Суду СРСР, військовим трибуналом, лінійним судом па залізниці, спецколегією обласного суду і т. д.

І нарешті, звернемося до питання про міри покарання, визначені Фемідою для «злочинців», які в основному розка­ялись у вчинках, яких не здійснювали, і висловили повну лояльність до існуючого ладу. 3 1200 заарештованих понад половину було розстріляно, 15.5% — засуджено па термін від 10 до 25 років з відбуванням у впиравно-трудопих табо­рах, 13,2 — від 8 років до одного з відбуванням там же, 20°/озвільнено з-під варти. Суд був поспішним, неправим і жорстоким.

У травні червні 1937 р- відбувся ХІІІ з'їзд КП(б)У. Перший секретар ЦК С.В.Косіор у звітній допо­віді повідомив, що за час після попереднього з'їзду промисловість республіки збільшила продукцію па 104% (значно більше, ніж промисловість всього Радянсько­го Союзу), в групі «А» — на 116%, і групі «Б» — на 84%. Але абсолютні цифри зростання, як і завжди, не наводилися. Про недоліки, провали у вугільній промисловості не йшло­ся, про погіршення становища з виробництвом металу теж не згадувалось (31).

Значна частина доповіді присвячувалась питанням боро­тьби з «класовими ворогами». Головна помилка українсь­ких більшовиків, відзначав доповідач, полягала в тому, що була припущена велика засміченість партапарату троцькістськими елементами.

Було сказало і про шкідництво в Донбасі, особливо у вугільній промисловості. Шкідники на чолі з колишнім за­відувачем вугільним відділом обкому Шаєвим зривали ро­боту вугільної промисловості (32). Лише у зв'язку з темою шкідництва в доповіді згадувалось про кризовий стан базо­вої галузі промисловості.

Більш докладне викриття болячок вугільної промислово­сті відводилося представникам Донбасу. Саркісов, який виступав на з'їзді вже у ролі начальника комбінату «Донбасвугілля», цілком відніс скорботне становище галузі за рахунок послаблення пильності та боротьби з ворогами — «япопо-німецькнми, троцькістськими агентами фашизму». Користуючись цим, «троцькістські агенти фашизму, керовані досить «махровим троцькістом, мерзотником Шаєвим», вели підривну роботу. Вони провалили підготовчі роботи, прикри­ваючись шкідливою теорією, концентрації гірничих робіт (скорочення фронту робіт і концентрація їх на меньшій кіль­кості ділянок, шахт). Тобто мова йшла про створення умов для рекордів, але винуватцями цієї настанови обкому, тепер проголошувалися троцькісти.

Пилка антитроцькістська промова оратора була перер­вана реплікою члена ревізійної комісії ЦК КП(б)У Богданова: «Ви б розповіли про своє минуле». Вимушений випра­вдовуватись, стоячи па трибуні з'їзду, Саркісов заявив: «Можу сказати, що я мав догану від ЦК партії цілком за­служено за те, що під час перевірки і обміну партдокументів не повідомив, що в 1923 р. голосував за троцькістський пункт — за перевибори до губкомів включаючи (шум в за­лі). Всі розуміли, що доля нещодавнього керівника більшо­виків Донбасу вирішена. До складу ЦК він вже не прой­шов (33).

Деяким десонансом у загальному тоні переважної біль­шості виступів пролунала промова другого секретаря ЦК, КП(б)У М.М. Хатаєвича. «...У нас дійсно партійні товариші легко йдуть на те, щоб звинувачувати усіх і усякого у шкід­ництві, доводячи свою пильність тим, що ловлять Ворогів там, де їх немає, — заявив він. Не виступаючи принципово проти репресії, він закликав шукати «дійсних ворогів». Якщо людина в 1918 р. була у білих, цє не означає, що во­на — ворог. Перевірте її роботу в 1934, 35, 35, 37 рр. Пере­віряйте людей на роботі». Промовець немов передбачав свою власну долю.

Керівний склад української республіканської парторганізації, обраний XIII з'їздом, виявився недовговічним. Вже через 3 місяці ЗО серпня Пленум ЦК КІІ(б)У приймав по­станову про виключення М. Хатаєвича, як ворога народу, з членів ЦК КП(б)У, політбюро та секретаріату. Такою ж бу­ла доля голови Раднаркому України П.П.Любченка, який з трибуни XIII з'їзду громив Постишева «та його охвістя». Звинувачений у зв'язках з буржуазно-націопалістічною організацією колишніх боротьбістів», він був усунений з по­сади, виключенний з партії та її керівних органів. Побоючись за долю родини після своєї смерті, Любченко застрі­лив дружину, сина, а потім застрілився сам. Наприкінці 1937 р. був репресований і «вождь «більшовиків України» С. В. Косіор, звинуваченний у шпіонажі на користь Польщі.

 

НАЙБІЛЬША ЧИСТКА В ДОНБАСІ

У даному розділі, присвяченому періоду, коли терор досяг найбільших розмірів та жорстокості, простежується меха­нізм практичного здійснення репресій на регіональному рів­ні. Студентам пропонується, вивчаючи ці матеріали, відпо­вісти па питання:

1) У яких формах здійснювалось керівництво місцевими органами з боку центру у справі проведення масових репре­сій?

2. Взаємодії місцевих органів партії, прокуратури та НКВС.

3. На яких підставах фабрикувались звинувачення у на­ціоналізмі?

  В середині 1937 року терор, спрямований не лише про­ти партійно-радянського і господарського активу, інтеліген­ції, але й поширений па всі соціальні верстви і національні групи населення Донбасу, ставав все більш масовим. Головні імпульси, що рухали машину смерті, йшли з центру. Сталін і його найближче оточення, використовуючи слухняного го­лову НКВС Єжова (на той час вождь прихильно називав його «наш маленький Марат») та догідливого Прокурора Вишинського за посередництвом республіканських та облас­них органів партії, НКВС та прокуратури роздували махо­вик репресій.

Після зняття з постів, арешту і розстрілу Саркісова, Іванова, Холохоленка, Вайнова і ін. до керівництва областю прийшли нові особи, і Першим секретарем обкому партії став Е.К.Прамнек який працював до цього призначення першим секретарем Горлівського крайкому ВКП(б). На по­саду другого секретаря він рекомендував свого соратника у партійній роботі в Горькому І. М. Пиндюру. Ці люди ніколи не працювали в Україні, не мали коренів і зв'язків у Дон­басі і саме тому, гадається, були найбільш слушні для здій­снення задумів вождя. Тим паче, що над Прампеком вже нависла загроза звинувачення у причетності до справи т.3. «Латиської, контрреволюційної, націоналістичної ор­ганізації, яка фабрикувалася у Горькому.

Змінили також керівництво облуправління НКВС. В кві­тні 1937 року його очолив Д.М. Соколінський. Обласним прокурором залишився Р.А. Руденко.

На пленумі обкому партії 22 серпня 1937 р. новий пар­тійний лідер області визначив такі головні завдання: «...Про­довжувати корчувати та викорчовувати» рештки ворогів. Контрреволюційні організації розкриті та розгромлені. Ллє вороги спіймані ще не всі. 1 завдання органів НКВС, як і всієї парторганізації, добивати ворогів, які залишились та затаїлись. Треба ширше очистити Донбас від куркулів, на­ціоналістів та іншої сволоти..» Зараз, — повідомив оратор, зборам, що аж затаїли подих, — розпочалась серйозна та грунтовна чистка Донбасу. Ніколи в історії Донбасу такої глибокої роботи з чистки ще не проводилося» (53). Це було справді так. Восени та зимою 1937—38 р. репресії досягли свого апогею. За матеріалами виборчого аналізу архівно- слідчих справ, що були заведені в облуправлінні НКВС на осіб, заарештованих в 1937—38 рр. за 54-ою політичною стат­тею кримінального кодексу УРСР, припадає арештів в 1937 році на січень—лютий 3,5%, березень—квітень — 2,8%, тра­вень—червень — 2,9%, липень—серпень — 7,9%, вересень — жовтень — 17,4%, листопад—грудень — 27,1%, в 1938 р.— січень—лютий — 21,2%, березень—квітень — 8,9%, травень— червень — 2,7%, липень—серпень — 3%, вересень—жовтень — 1,8%, листопад—грудень — 0,6%•

Доповідач змушений був визнати, до якого хаотичного стану в умовах політичного терору приведено господарство, в першу чергу, вугільна промисловість, кадри якої були піддані справжньому погрому. В тресті «Донбасантрацит», наприклад, змінились завідувачі і головні інженери на всіх 14 шахтах. Плани вуглевидобутку зривалися, на шахтах про­довжувались аварії (за традицією в цьому бачили «руку шкідників»). В Артемівську 11 заводів 7-місячнпй план ви­конали лише на 40—50%. У такому ж злиденному стані опи­нилося сільське господарство. У Володарському районі врожай зерна протягом року скоротився вдвоє, здача хліба зменшилась у 1,5 рази, було зірване збирання зернових у Старобешевському районі. Повсюдним став падіж худоби, хліб лежав незаскирдованим.

    «У чому ж справа?» — ставив проблемне запитання ора­тор, — невміння, небажання працювати або щось більше?» І в наступних словах відчувались вже загроза й пересторо­га: «Товариші, про вас можуть сказати, розгубились, не зов­сім схвалюєте, що ворогів ловлять... Трести «Лисичанськвугілля» і «Будьоноввугілля» викликають  велику підозру... Неможна не помітити, що окремі товариші і цілі групи товарищів невірно реагують на арешти, виявляють нерозуміння, розгубленість». Обов'язок партійній доповідач бачив у тому, щоб боротися з «нездоровими настроями». Необхідно розпо­вісти людям про викриті організації контрреволюціонерів, навести факти шкідництва, доступні розумінню простих лю­дей. «Якщо взнають, що Ісаєв (заарештований секретар Макіївського міськпарткому) створював штучні черги за хлібом, то у жодної чесної людини з нього приводу непорозуміння не залишиться», — повчав він. В такому ж дусі слід роз'яснювати, що з вини «ворога народу, начальника облземвідділу Конотопа МТС не одержували кошти на ремонт тракторів. Захворювання худоби бруцильозом теж рекомен­дувалось відносити на рахунок ворожих підступів (52).

    Настрої розгубленості, паніки позначилися в падінні тру­дової дисципліни, зниженні виробничої активності людей-Це, звичайно, не могло не турбувати обласних керівників,) Виступаючи на нараді секретарів парткомів та інженерно-технічних працівників вугільних шахт, Прамнек говорів: «Нам стало відомо, що деякі ітеерівці запропонували дру­жинам готувати чемодани на випадок, якщо прийдеться «їхати у відрядження». Підстав для турбування немає. По-перше, слідство виявило, що заарештовані є дійсно ворога­ми, мерзотниками. Ми повинні лише радіти, що ці вороги заарештовані... У багатьох виникає непорозуміння, чому Донбас, який, завжди був фортецею більшовизму, став зас­міченим ворогами, мерзотниками». Відповідь на це каверзне запитання здавалась партійному керівництву надзвичайно простою. Винне капіталістичне оточення. «Треба пам'ятати, що у Донбас, як найбільш важливий центр, завжди будуть надсилатися вороги, шпигуни, диверсанти» (54).

   Звідси витікали нові заклики до підвищення пильності, докори у «гнилому лібералізмі», немов би властивому інте­лігенції «Багато хто з нас знав про ворожі настрої сволоти, коли разом з ними брали участь у п'янках, слухали їхні «балачки». Але відмовчувалися, намагалися бути від цього подальше. Це означає, що ви гнилі ліберали. Якщо б у вас інженерів, було більше пильності, войовничості, то вам не прийшлось би переживати й думати, а що як мене обмов­лять» (55).           

    Це був відвертий заклик до доносів. І доноси приймають небачені розміри. Доносили із помсти, із прагнення від­вести небезпеку від себе, а іноді заради кар'єри за рахунок чужого лиха; (Ось один з прикладів «громадської добле­сті». 19 лютого 1938 року в облуправління НКВС надійшла заява від члена партії А.Ю. Устинової. Справа полягала в тому, що член партії, диспетчер Єгоров, який був залише­ний на ночівлю у родині Устинових, у розмові з господаркою та її чоловіком «так зводив наклеп на т. Сталіна і політбюро ЦК ВКП(б), на т. Кагановича, т. Єжова і інших, так доводив вищість Косіора, що сумнівів в його контрреволю­ційній діяльності у мене немає». Поскільки негайної реакції па донос не сталося, заявителька особисто відвідує уп­равління НКВС, пише листа до обкому партії, наполегливо вимагаючи прискорення просування «справи й арешту тако­го небезпечного «ворога».

Начальник «міськарбітражу» Влас на питання анонімних заяв витрачав майже половину свого робочого часу. В од­ній невеличкій заяві він обмовив відразу шістьох працівни­ків, зокрема, один з них звинувачувався в організації дивер­сії на тій підставі, що коли він працював на заводі, там сталася аварія. Причин аварії не виявляв ніхто, у тому числі і сам автор заяви, тим наче, що під час аварії його на заводі зовсім не було. Про іншого робітника цей сигна­лізатор писав: «Я нічого не можу сказати, але мені здається, що у нього не все гаразд» (56).

  Редактор газети «Соціалістичний Донбас» на одній з на­рад розповідав, що коли він приступив до роботи, на його ім'я було одержано листа: «Здрастуй, т. редактор. Вітає тебе старий партизан, ще живий, але задавлений ворогами». По­тім виявилося, що в архіві редакції зібралося понад півсот­ні заяв, написаних цим же автором — (Степанінішиним), в яких було знеславлено 60 чоловік.

  Партійна організація шахти «Кочегарка» винесла догану своєму комуністу Борщу. Вирішивши помститися, він наді­слав до обкому партії заяву з переліком значної групи робітників шахти, яких вважав «ворогами». У відповідь на пропозицію навести факти шкідництва, він заявив: «С. я наз­вав тому, що він мете якось образив». Інший заявитель з цієї ж шахти говорив:* У нас працює Шараг. Ось дивлюсь я на нього, він за національністю поляк. Мені здається, що він ворог» (57). У всій цій брудній епістолярній спадщині 30-х' років позначився низький моральний, культурний рі­вень авторів подібних писань. Безумовно, впливав і зараз­ливий приклад представників найвищих ешелонів влади, які давали наочні уроки нахабної брехні та наклепів.

    Та майже кожний донос супроводжувався розглядом, не­рвуванням людей. А в багатьох випадках доноси тягли ла собою арешт, а потім фігурували у слідчих справах, як зви­нувачувальний матеріал. Приводами для арештів служили матеріали агентурних спостережень, а також показання вже заарештованих «ворогів».;

    В 1937 році в Донбасі фабрикувались голосні справи «Націоналістичних організацій» — "українських, грецьких, німецьких, які, за думкою робітників НКВС, ставили своєю метою відокремлення України від Союзу Приазов'я від Ук­раїни і Союзу і т ін. Досить було належані до української національності для того, щоб у справі заарештованого до трафаретного звинувачення учасник троцькістської контрре­волюційної терористичної організації» було дописано «ук­раїнської націоналістичної».

Перед нами слідча справа Гутникевича Андрія Іванови­ча, 1892 року народження, уроженця Галичини, викладача біології та української мови в середній школі Маріуіполя, вихідця з селянської родини, освіта вища. Вже в постанові про арешт вказувалося, що Гутникевич є учасником контр­революційної націоналістичної організації, яка проводила підривну роботу проти заходів партії й уряду. Слідство повинно було домагатися визнання призначених йому звину­вачень. На першому ж допиті Гутникевич намагався відхи­лити висунені звинувачення, які його, природно, обу­рюють. Він щиро прагне пояснити слідству свою невинність, розповісти про трагедію сім'ї, розпорошену політичними катаклізмами. «Я ще раз заявляю, що в галицькій армії я не служив, служили два моїх брати і один з них був в Італії, в полоні, про що я дізнався, коли жив в цей час в Сибірі, від сестри, з якою мав письмовий зв'язок». Я ж з Галичини ви­їхав напочатку 1914 року і до 1919 року мешкав у Сибірі, в Семипалатинській області... Родичі мої живуть зараз у Галичині — мати, сестра-вчителька, два брати. Перший пра­цює ветлікарем, другий — вчителем. Зв'язок з ним я мав до 1933 року шляхові переписки». Отже, уся «провина» вчи­теля Гутникевича полягала в тому, що за велінням долі він мав родичів, які мешкали за кордоном.

Але минув тиждень, і Гутникевич став показувати вже зовсім інше: «Слідчий — Ви подали заяву, в якій визнаєте свою участь в контрреволюційній націоналістичній організа­ції. Дайте правдиві показання про неї. Гутникевич — Я зу­пиняюсь «а причинах, які спонукали мене стати на шлях націоналістичної діяльності. Націоналістичні почуття зароди­лися в мене під час навчання н середній школі, коли учні-українці терпіли знущання й гоніння польскої клади... Цє залишило відбиток і та подальші роки, в чому я ще більші переконався під час мого перебування на території царської Росії між 1915 і 1919 роками».

Далі заарештований описує, як у 1928 році він вступив до націоналістичної організації, головною метою якої було відокремлення України від Радянського Союзу. Жадане визнання було одержане, і тепер завдання слідства поляга­ло в тому, щоб примусній Гутникевича назвати якомога більше прізвищ, і таким чином надати організації враження багаточисельності. А той покірно називає прізвища 12 чоло­вік, немов би особисто ним завербованих людей в Кам'янець-Подільску, Запоріжжі, Маріуполі. Назвавши прізвища псевдоучасників антіїрадянської організації, Гутникевич явно під диктовку слідчого пише безглузде обвинувачення самого себе у фантастичних злочинах. «...Я висловлював на занят­тях в школі, де працював педагогом, шкідницький зміст лекційної теми за старими програмами, виданими наркомпросом у 1924 році, де багато шкідницьких настанов. У 1930 році намагався скласти підручник під назвою «Сортознав­ство, зберігання та транспортування овочів»... Далі розпа­лював націоналістичні почуття невдоволених радянською владою шляхом висловлювань, як перед завербованими мною, так і перед іншими особами про те, що розвиток укра­їнської культури і українського духу можливий лише тоді, коли Україна буде відділена від Союзу, а також на невдово­лення своїм становищем при Радянськії владі як вчителя, що терпить матеріальну скруту.

Про шкідництво па професійному поприщі вижати з під­слідного, мабуть, нічого не можна було. Тому переключили увагу на викриття заарештованого як вихователя молоді. Оче­видно, під диктування слідчого він дає занадто бажані виз­нання: «Мій метод виховання був гальмом і заважав інтер­національному вихованню учнів. Все це суперечило полі­тиці партії і Радянської держави і послаблювало її па ко­ристь буржуазному ладу». Власною рукою А. І. Гутнике­вич написав собі смертний вирок. І особлива трійка НКВС затвердила його, ухваливши постанову — «Розстріляти, май­но конфіскувати» (91).

В належності до української націоналістичної організа­ції звинувачувався Аполон Степанович Жулква, педагог-математик, завідувач навчальною частиною в технічній школі на скляному заводі в Артемівську. Відповідаючи на запи­тання анкети про своє походження, написав «син народного вчителя». Але біографія Аполопа Степановича містила два таких факти, що аж ніяк не могли сприяти прихильному ставленню до нього радянських властей: народився в Поль­щі, служив в армії Денікіна. Тому слідчий мало дбав про доказовість інших звинувачень. Незважаючи па те, що заа­рештований Жулква категорично відмовився визнати себе винним в контрреволюційній націоналістичній діяльності, слідство визнало достатнім показання трьох свідків про антирадянські висловлювання Жулкви і образи па адресу «вождя народів»; «Що Сталіну прийде в голову, те й робить. Хіба відповідає радянській політиці те, що зробили з Ка­меневим та Зинов'євнм. Таких людей з заслугами розстрі­ляли... Але Сталіну це вдається до пори, до часу... Україна все одно відокремиться від Радянського Союзу, перейде до ведення Польщі, тому що Радянський уряд керувати Укра­їною не може... Засудили Скрипника, є інші, а Україна від­ділиться без бою». На черговому допиті підслідний катего­рично відмовився підтвердити показання свідків. Без будь-якої експертизи, перевірки достовірності показань свідків вени були занесені до матеріалів обвинувачення.

Справу передали па розглядання Особливої наради при НКВС і Прокуратури СРСР, яка 29 грудня приговорила А. О. Жулкву до розстрілу (92).

   Звинувачення в націоналізмі поширювалося навіть на служителів культу. 12 жовтня 1937 року був заарештований священик села Кондратівки Кадієвського району — Михай­ло Пантелеєвич Єгоров. народження 1871 року, українець. До цього часу заарештовувався тричі: в 1920 році штабом 13 армії, під арештом перебував б днів, після чого був виз­волений. Можна гадати, достатніх доказів для звинувачення у співробітництві з білогвардійцями не найшлося. В 1023 році знову був заарештований і через 20 днів визволений. В 1931 році після арешту був затриманий вже па 5 місяців. Однак достатніх підстав для більш суворого покарання Костянтинівське міськуправлічіпя ОДПУ і на цей раз не здо­було. Та все ж трь'охразовий арешт «за співробітництво з денікінцями» фігурував в матеріалах звинувачення під час останнього четвертого арешту. І це, незважаючи на тє, що ніяких нових даних, невідомих раніше каральним органам, на підтвердження факту такого співробітництва виявлено не було.

На попередньому слідстві Михайло Пантелеєвич рішуче заперечував винесене йому обвинувачення в контреволюціній, націоналістичній пропаганді, закликах до повалення Ра­дянської влади. Доказами були визнані показання спвдків, не лише бездоказові, але й справді сміхотворні. Однії із свід­ків показував: «В червні на залізничному полотні було знай­дено шпалу, покладену на рейки, ав стрілки лейок було за­кладено два костиля з метою вчинення аварії поїзда. Напередодні піп усю ніч крутився у селі у Бордуля та Харкова. Я вважаю, що це справа їхніх рук». Слідчий навіть не поці­кавився, на якій серйозній підставі саме священику пріписувалася спроба «диверсії». У справі повністю відсутні будь-які юридичні докази в цьому відношенні.

Другий свідок заявив: «Піп та його підлабузники на підставі релігійних переконань і націоналістичних поглядів ставили за мету повалення радянської влади (формування явно підказане слідчим)». Виявляється, «посилався в села хорист Демент'єв, що (який жах!) співав заборонені націона­лістичні пісні. При цьому не наводилися ані тексти пісень, ані посилання на документи, що забороняли їх виконання. Ось який переворот у свідомості людей вкоїла за 20 років радянська влада, якщо селяни, які відрізнялися найбільшою релігійністю, настільки безсоромно обмовили «панотця».

    Показання сумнівних свідків з'явилися єдиною підставою для звинувачення М.П.Єгорова втому, що він «групував навколо себе контрреволюційній елемент і проводив активну контрреволюційну повстанську діяльність. Члени особливої трійки, не утруднюючись перевіркою такого абсурдного заключення слідства, 19 жовтня 1937 року підписали смертний вирок 67-річному священнику (93). Так па практиці здійсню­валася проголошена сталінською конституцією свобода сові­сті, відділення церкви від держави.

       А метеоролог облземуправління Василь Михайлович Вознюк з волі робітників «органів»- став учасником відразу двох націоналістичних організацій — грецької та українсь­кої. Після попереднього опору, зломлений фізичними та мо­ральними катуваннями, він слухняно пише під диктовку слідчого, що приймав участь у контрреволюційній грецькій націоналістичній організації. «Конкретно організація орі­єнтувалась на фашистський лад Німеччини, Японії, Італії. Для забезпечення перемоги, нападаючих на СРСР країн, органі­зація проводила роботу, спрямовану па розклад та зруйну­вання радянського тилу. Вона мала яскраво виявлений ди­версійний і повстанський характер». Потім підслідний пере­лічує прізвища осіб, що входили в організацію і вказує, що організація охоплювала всі райони Донбасу з грецьким на­селенням і в кількісному відношенні була занадто великою. Але, як виявилося, нього слідству було недостатньо. І згодом Возняк пише ще одне самовикриття. Він немов би вступив до української націоналістичної організації, яка ставила перед собою таку ж мету що й грецька. «Керівництво знаходилося в Харкові». Були названі прізвища дирек­тора та співробітників українського науково-дослідного ін­статуту.

       Щодо практичної «контрреволюційної діяльності», то описуючи її, Возняк намагався все взяти на себе, нікого не вплутати чи обмовити. Злочини здійснювались на науковому поприщі. Основні напрямки шкідництва: навмисне затягу­вання виведення нових сортів, перешкоди в передачі нових сортів колгоспам і радгоспам, штучне зниження врожайно­сті. «Міною забезпечувалася робота за двома важливими розділами агрометеорології — прирощування сухої маси та вологості грунту за час з 1931 до 1934 року. «Шкідницька робота за вказаними розділами проводилася мною особисто, поскільки в моєму розпорядженні не було осіб для виконан­ня прискореної програми робіт». Ця деталь свідчить про порядність Василя Михайловича. Змушений стати па шлях самообмовлення, він дбає про  те, щоб не нашкодити своїм колегам.

       Про надзвичайно тяжкий моральний стан Возняка на кі­нець слідства свідчать його останні показання, коли він вже обмовляє себе у чому попало: «Крім шкідницької роботи за своєю спеціальністю, я займався антисемітизмом, який ви­являвся у образливих виразах щодо євреїв, як нації, і дис­кредитацією радянської влади, яка виявлялася в розповідях про голодні роки за період 1921—37 років (94). В професій­ності працівникам НКВС аж ніяк не можна було відмови­ти. Зуміли примусити людину

написати звинувачувальний акт проти самого себе. А ось які при цьому були використа­ні методи, ця частина слідства залишалася «за колом». Та з додаткових джерел відомо, що незаконні способи слідства застосовувалися робітниками органів НКВС і в Донбасі.

Наприклад, встановлено, що група звинувачуваних у контреволюційній діяльності А. С.Зашибаєв, Є.І. Мирошников, Є.М.Швець та інші на суді від своїх показань відмо­вились, як від надуманих, що були дані тими на поперед­ньому слідстві в наслідок знущання над ними робітників НКВС Донецької області. П. К. Солов, знаходячись під слід­ством в облуправлінні НКВС, був доведений катуваннями до тяжкого стану, що викинувся з вікна 4-го поверху і від отриманих травм помер 22 травня 1938 року (95).

       Чимало прийшлось попрацювати робітникам НКВС, фа­брикуючи багаточисленні справи про немов би існуючу на території Донбасу грецьку націоналістичну організацію, що ставила за мету створення грецької фашистської держави шляхом збройного повстання. 18 листопада 1937 року був заарештований Володимир Миколайович Данилов, мешка­нець Маріуполя, 1902 року народження, інспектор залізнич­ної станції. Грецька національність стала приводом для зви­нувачення в належності до грецької контрреволюційної пов­станської організації. Мангуська сільрада видала довідку до­сить об'єктивна за змістом. Батьки Данилова були куркулями, але в білій армії він не служив, родичів за кордоном не має. Та в суперечності з довідкою з'явилися показання двох свідків: 20 листопада та 1 грудня 1937 р. Пройняті по­чуттям особистої помсти, вони створюють образ Данилова, як запеклого ворога радянської влади, що мав потужне куркульське господарство та поруч з батьком служив у Махна. Але навіть у цьому показанні, написаному селянином, що раніше був ображений Даниловим, відсутні відомості про контрреволюційні настрої Данилова під час арешту: «Від­носно агітації нічого не відомо».

       Характерний протокол допиту Данилова від 1 грудня 1937 року. У його відповідях  відчувається впевненість люди­ни рішучої та мужньої. «Слідчий — слідством встановлено, що ви проводили контрреволюційну пропаганду тривалий час. Розкажіть детально про це. Данилов — нічого я не про­водив і проти радянської влади не агітував. Слідчий — слід­ству відомо, що ви агітували за вихід з колгоспів, розпов­сюджували чутки про неминучу загибель радянської влади. Данилов — я цього не робив і агітації не проводив. У вине­сеному мені звинуваченні винним себе не вважаю». Данилов залишився вірним собі до кінця, втримавши всі допити. Слідству так і не вдалося зламати волю заарештованого, примусити написати самообмову з переліком прізвищ нових жертв карателів. Данилов, очевидно, зрозумів, що він приречений на жорстоке покарання. Але в його справі не має про­хань про помилування або заяв з самообмовленням, себе та своїх товаришів. В його справі простежується внутрішній про­тест деспотизму у такій формі як відмовлення погодитися з приписаними йому звинуваченнями та назвати прізвища но­вих жертв. На таких, як Данилов, заведена інквізиторами машина давала збій.

       Не дивлячись на те, що вина Данилова доказувалась лише показаннями двох небезсторонніх свідків, особлива нарада при НКВС і Прокуратурі СРСР 10 січня 1938 року за­судили його до смертної страти (96).

       О. І. Іванов (1909 року народження) після служби в Червоній Армій в 1933 році повернувся до рідного села Костянтинопель Велико-Янисільського райоїну. До колгоспу його не прийняли, як сина куркуля. Переїхав у місто Сталіне й поступив працювати на металургійний завод, але через ві­сім місяців був звільнений тому, що, як син куркуля, не одер­жав паспорта. З цієї ж причини був вигнаний і з Макіївсь­кого заводу. Подолавши великі труднощі, влаштувався пра­цювати вчителем школи лікбезу при коксохімзаводі, водно­час продовжуючи навчання в середній школі.

До облуправління НКВС надійшло повідомлення про те, що А.І.Іванов в приватних розмовах висловлювався проти політики колективізації: «Селян зігнали до колгоспів насиль­но, вони там голодають. Взагалі, краще б колгоспи не утво­рювали». Говорив про національне нерівноправ'я греків, га­ряче прагнув, щоб бути корисним своєму народу.

Коли на вчителів звалились репресії, юнак не побоявся виступити на захист своїх колег. Зібранню вчителів та учнів говорив, що вчителів заарештовують без підстав, вони чесні, віддані радянській владі люди. У складі групи представни­ків школи рушив до міськради, вимагаючи визволення репре­сованих, що й стало приводом для арешту щирого, чистого думкою юнака 3 січня 1938 року.

Сладене слідством звинувальне заключення вражає не лише необґрунтованістю, але й відсутністю елементарної логіки. Іванова звинувачували у систематичній контрреволю­ційній націоналістичній пропаганді. Але ані матеріали допиту, ані показання свідків зовсім не підтверджували цього звинувачення. Та й взагалі чи можливо було проводити систе­матичну грецьку націоналістичну пропаганду в колективі коксохімзаводу, де, майже, не було представників грецької національності. За рішенням особливої наради НКВС та Прокуратури СРСР А.І.Іванов 11 березня 1938 року у скла­ді групи звинувачених у диверсійній повстанській націоналі­стичній діяльності був засуджений до розстрілу (97).

Такою ж була участь Газаріуса Констянтина Александровича, режисера-адміністратора театру музичної комедії в Костянтинівці. Згідно з показаннями свідка С. Газаріус в приватних розмовах позитивно відгукувався про Зинов'єва, Каменева, Тухачевського. Говорив, що вони розстріляні за вказівкою Сталіна, який побоювався суперництва з ними. Аре­ною практичної шкідницької діяльності була сцена, на якій коїлись «жахливі злочини»: зокрема, з вини режисера-на хідника був зірваний третій акт в спектаклі «Весела їздова».

У слідчому заключенні поза всяким зв'язком з матеріала­ми справи К.О.Газаріус характеризувався як агент румун­ської розвідки, що збирала шпигунські відомості і член ор­ганізації, яка готувала збройне повстання проти радянської влади (98).

  Щоденні арешти, жорстокі вироки, безслідне зникнення людей створювали напружену обстановку страху, відчаю, тревожного чекання, які пригнічували як рядових трудівни­ків, так і керівників, що виступали в безславній ролі виконавців волі головного інквізитора. Як довгожданий промінь світла, що віщував зміни на краще, було сприйнято в Дон­басі постанову січневого (1938 року) Пленум)- ЦК ВКП(б) «Про помилки партійних організацій під час виключення комуністів з партії, про формально-бюрократичне ставлення до апеляцій виключених з ВКП(б) і про заходи з усунення недостатків». По суті це було виявлення вже випробуваного Сталіним під час суцільної колективізації методу перекла­дення відповідальності за скоїні злочини на місцеві організа­ції. В постанові лицемірно засуджувались випадки, коли без будь-яких підстав людину перетворювали у ворога народу, знімали з роботи, піддавали всіляким гонінням та свавіллю На питання, чому це коїться. Пленум відповідав, що всі ці і подібні до них факти поширені в партійних організаціях, на­самперед, тому, що серед комуністів існують ще невиявлені і невикриті окремі кар'єристі-комуністи, які намагаються від­значитись й висунутись на виключених з партії, на репресі­ях, проти членів партії (24. С. 297—306).

   Крім кар'єристів, винуватцями безгрунтовних репресій оголошувались ті ж «вороги партії і народу». Відомо немало фактів, коли замасковані вороги народу, шкідникн-дворушники з провокаційною мстою організовують поданий наклепницьких заяв на чесних та відданих комуністів, підво­дячи тим самим від себе удар і, зберігаючи себе в рядах партії (24. С. 301—302).

  Але хто ж створював у країні обстановку, яка дозволяла кар'єристам та іншим нечистоплотним особам ловити рибку у каламутній воді? Хто невпинно закликам комуністів та безпартійних до підвищення пильності, принциповості та не­щадності у боротьбі з небезпечними та «коварними» ворога­ми, шпигунами, диверсантами» та ін.?

  Так чи інакше, постанову було зустрінуто в Донбасі зіт­ханням полегшення. Це позначилось на настроях учасників зборів обласного партійного активу, скликаного 25 січня 1938 року. Доповідач  К.Е.Прамнек відзначиив, що Поста­нова Пленуму ЦК відноситься до Донбасу, в першу чергу, тому, що тут було багато ворогів, які, очолюючи Донецьку парторганізацію, свідомо, цілеспрямовано, послідовно та ме­тодично виганяли комуністів з парторганізації цілими гру­пами за різними мотивами та причинами, викликаючи таким чином їхнє озлоблення. Було назвало число виключених з партії під час перевірки, обміну партдокументів (58).

  Гнівно оратор обрушився на «доносителів» та «повідомителів». «Аж ніяк не можна сказати, що були припущені помилки. У нашій парторганізації орудували і зараз оруду­ють вороги, які свідомо писали заяви на комуністів для то­го, щоб тебе вигородити, зробити з себе героїв». Один якийсь С. з Часів-Яру за 1936—1937 роки надіслав до обкому пар­тії та облуправління НКВС 96 заяв. «В обком партії — продовжував Прамнек, — з метою сигналізації заходить ба­гато товаришів, в тому числі й таких, які, сигналізуючи, пра­гнуть себе показати, щоб керівники запам'ятали його, як людину пильну. А може кудись висунути (сміх). Нещодавно заходив один такий сигналізатор, казав, що має підозру на трьох чоловік. — Факти? — Та немає у мене фактів. — Ну хоч би один факт, хоч би натяк на факт. — Ні, фактів не­має. А так, каже, око у мене призвичаєне (сміх). А ви все ж приглядіться». Висміючи доносителів, секретар обкому гово­рив, що «...ці люди неї користь приносять, але тільки переш­коджають, плутаються під йогами». А чи давно з цих же трибун лунали заклики  до викриття та викорчовування?

       Доповідач, натхненний постановою пленуму, ЦК, навіть дозволив собі зробити критичні зауваження на адресу ка­ральних органів за свавілля відносно вчителів. У багатьох випадках учителі знімалися з роботи й заарештовувались лише, на тій підставі, що їх родичі виявлялися ворогами. У області було репресовано 400 вчителів, всього ж роботи було позбавлено 4 тисячі вчителів. Такий масовий удар щодо вчительських кадрів викликав кризову обстановку в школах та занепокоїв обласних керівників. Серйозна докора адре­сується органам прокуратури. «Відносно  вчителів органи прокуратури виявлялися не на висоті. Якщо можна до вчи­телів припустити таке свавілля, й органи, що покликані до­держуватися революційного закону, ніякого протесту не вчи­нили — це означає... вуха в органів прокуратури були ва­тою закриті» (68).

   В заключенні доповідач відзначив, що ліквідація помилок та перекручень означає не послаблення, а посилення удару по «ворогах». Цей виступ Прамнека був його останнім звер­ненням до партійного активу області. Незабаром він був ви­кликаний до Москви та заарештований за звинувачення в керівництві «антирадянською шпигунською латиською орга­нізацією», яка немов би діяла у місті Горькому.

В унісон основній доповіді на зборах 25 січня 1938 року пролупав виступ керівника облуправління НКВС Д.А. Соколінського; «Рішення Пленуму ЦК, з величезним задоволен­ням зустрінуто в широких партійних масах, які на своїх плечах відчувають паскудні експерименти кар'єристів та ви­тівки всяких страхувальників, які ще подекуди перебувають на керівних посадах». Як приклад бездумно-бюрократичного ставлення до людей, оратор зіслався на випадок, що трапився на Ворошиловградському паровозобудівельному заводі, де збиралися звільнити працівника лише за те, що його брат був репресований у Ленінграді. «Чи не є це найгіршого по­диву страховка — викликував він, немов би, забуваючи про численні факти суворих розправ над родичами репресованих у підпорядкованому йому відомості. Так як личить керівни­кові подібного рангу, завершив свій виступ загрозою: «Не вийде, товариші, більше. Хто спробує й далі таким чином працювати, той повинен буде розпрощатися з керівними по­садами» -(69) **•

Але сигнал до деякого послаблення тиску па «ворогів партії і народу» з боку керівників області, наверху оцінили як передчасний. І незабаром їх взяли під опіку головні ре­жисери історичної трагедії, яка ними розігравалася.

7—8 квітня 1938 року відбувся Пленум Донецького об­кому партії, в роботі якого взяв участь М.С.Хрущов, надіс­ланий ЦК ВКП(б) в Україну на місце репресованого С.В.Косіора. До вибрання на черговому з'їзді він виконував обо­в'язки першого секретаря ЦК ВКП(б)У. Пленум схвалив рі­шення ЦК ВКП(б) про звільнення Прамнека з посади пер­шого секретаря обкому партії та піддав нищівній критиці керівництво Донецького обкому КП(б)У за «послаблення більшовицької пильності».

ёУ зв'язку з відсутністю першого секретаря весь вогонь був спрямований на другого секретаря обкому партії І.М. Піндюру, якому було виражено політичну недовіру. Головне зви­нувачення, висловлене у виступі відповідального працівника ЦК КП(б)У Наумова, полягало у відсутності необхідної пильності та енергійної діяльності з очищення керівних пар­тійних кадрів від прямих ворогів». Приводом для такого су­ворого звинувачення використали тот факт, коли Піндюра ознайомлений в ЦК КП(б)У з компрометуючими матеріала­ми на групу відповідальних робітників Донбасу (Какайона, Купріянова, Нечипуренка, Антипова, Ютанова, Страуса та ін.) не вжив заходів для їх негайного зняття з роботи та арешту. На цій підставі було зроблено висновок: «Існують настрої заспокоєності, немов би Донецька організація від ворогів вже очистилась і питання про більшовицьку пильність не за­гострюється». Для підтвердження цього наводилися й інші факти: у підготовленому Піндюрою проекті постанови бюро обкому не загострюється питання про подальше очищення від ворогів, диверсантів, троцькістсько-бухаринських та буржуазно-націоналістичних агентів іноземних розвідок. Відзна­чено навіть, що стінгазета первинної організації обкому партії дає неправильну та політично шкідливу орієнтацію, ніби парторганізація очищена від ворогів (61).

Піндюр, що опинився у повній ізоляції, заперечував ліше пряме його звинувачення у ворожій діяльності, що пролу­нало у окремих виступах. У цілому ж вимушений був пого­дитися з критикою. «...Я допустив низку серйозних політич­них помилок. Головне — піддався неправильному настрою, що у нас в Донецькій області після того, як влітку і восени були викриті і знищені вороги, які керували основними пар­тійними, радянськими, господарськими організаціями у нас вже немає небезпеки, рештка є, але з головними ворогами покінчили» (62).

   Викриваючи свою позицію щодо осіб, па яких поступали сигнали про ворожу діяльність, Піндюр посилався на те, що перший секретар Прамнек затримував просування цих спрів заявляючи: «Перевіримо, подивимось, нічого істотного не має. (122). А я, як останній дурень та ідіот, сліпо довіряв першому секретареві і зараз виставлений на позорище». Алє спроба виправдатись успіху не мала. Наведемо фрагмент стенограми Пленуму: «М.С. Хрущов. — Ви весь час апелю­єте до почуттів, а фактів у вас немає... Де у Вас були роз­ходження з Прамнеком... Ось в ЦК КП(б)У, коли Ви були, Вам вказали цілу серію людей, на яких було 2—3 показан­ня. Вам говорили, що треба від цих людей позбавитись, а Ви хоч би одного усунули. Ви жодного не усунули, хоч про це знали, товариш Піндюр.

Піндюр — Після того, як я побував в ЦК КІІ(б)У у товариша Бурмистенка, я повідомив про цю розмову Прамнеку, через день він поїхав за викликом ЦК. Ми домовились, що після його повернення подумаємо й вирішимо. Я після цього говорив з Чистовим, просив з цих питань нам допо­вісти, Прамнек, як відомо, не повернувся. Коли Чистов розповів мені відносно цих людей, я це питання, як секретар обкому вирішувати не міг. Та й що я буду вирішувати, коли існує пряма вказівка. І я підтримав пропозицію Чистова про невідкладний арешт Кикайона, Купріянова. Раніше у мене матеріалів такого характеру не було.

Хрущов — Неправда, матеріал був вам показаний в ЦК. Ми самі вам хотіли дат санкцію на арешт. Потім подума­ли, вирішуйте самі, так і вам сказали. Начальнику облуп­равління НКВС т. Чистову було сказано лінією НКВС, т. Успенським. Чистов приходить до вас, а ви кажете знаєте, та розумієте, та треба ще розслідувати. А воргі діяли.

Чистов — 3 питання про Доннарпіт він прямо сказав що це кращі люди області.

Пиндюір — Після мого приїзду з Києва перший раз я зустрівся та розмовляв з Чистовим, в день вашого приїзду.

Чистов — Враження таке, що ти ворожу позіцію заняв в питаннях про арешт всієї цієї зграї.

Хрущов — Ви скажіть, що жодного слова ні в ЦК КП(б)У ні в ЦК ВКП(б), ні про одну людину, яка забруднена з ніг до голови, не сказали. Вас в ЦК КП(б)У носом ткнули що неможна таких людей залишати на партійній чи іншій гро­мадській господарській роботі. Ви про цих людсй сказані що ви знаєте та тримаєте, це як зветься?

Голос з місця. Тов. Хрущов, у них в обкомі лежать ма­теріали на ряд осіб, що вони беруть участь у контрреволюцінних організаціях. Та вони цих людей не звільняють.

Хрущов — Ви завідували відділом керівних парторганів, ви знали людей, але про жодну людину не поставили питання.

Чистов — Якщо так стоїть питання, т. Піндюр повинен відповісти, чому коли при кожному призначенні чи перемі­щенні списками передавались люди на перевірку і в обком повідомлялось, що на таких-то людей є матеріали. А їх пе­реводили з господарської на партійну роботу і з партійної на господарську, а не виганяли ворогів Як ви не знали, це несинітниця.

Пиндюр — Відносно тих людей, яких переміщали й пе­ресували, я знав.

Чистов — Ми за п'ять хвилин вирішили питання про цих 20, тому що це люди загальновідомі і на них був матеріал.

Ти, заявив в ЦК, що тебе затримує Прамнек?

Піндюр — Ні, не заявив, в цьому моя вина (63).

    8 квітня 1938 року, в день пленуму, Піндюра був заареш­тований, а згодом йому винесли смертний вирок.

    У наведеному фрагменті стенограми пленуму обкому іні­ціатор викриття культу особи Сталіна та засудження полі­тики масових репресій М. С Хрущов, нажаль, виявляється як один з активних та наполегливих провідників цієї полі­тики. Час відлиги прийде ще не скоро.

    Цитований документ цікавий і в тому плані, що він наочно показує механізм репресій в дії, Вказівка ЦК ВКП(б) була законом для керівників республіканських та місцевих пар­тійних керівників, її треба було виконувати негайно, без об­говорень, обміркувань чи роздумувань. А хто намагався за­тримати проходження тієї чи іншої справи, перевірити об­грунтованість обвинувачень, сам негайно попадав під колеса машини смерті. При цьому пе приймались до уваги ані зай­мани посади, ані заслуги перед режимові, в тому числі в здій­сненні великого терору.

    Лицемірно засуджуючи безпідставні масові арешти в постанові січневого (1938 р.) пленуму ЦК, Сталінське керів­ництво на даний час не послаблювало їх на ділі.     

    У червні 1938 р. відбувся XIV з'їзд КП(б)У. На цей час в результаті чисток і репресій чисельність республіканської парторганізації значно скоротилася (з 1934 по 1 938 р — з 453,5 тис. до 286 тис. чоловік). У доповіді М.С. Хрущова і резолюції з'їзду відзначились досягнуті успіхи у викритті, викорчовуванні і розгромі основних гніздів троцькістсько-бухаринських і буржуазно-націоналістичних агентів польсько-німецького і японського фашизму».

Щодо досягнень у галузі господарства, то вони випиля­лися куди скромнішими. Константувався приріст продукції лише на окремих підприємствах. У цілому ж металургія, ма­шинобудування, коксохімія, залізничний транспорт не вико­нали планів. У найбільш тяжкому становищі залишалась вугільна промисловість. Докладніше про це розповів пер­ший секретар Донецького  обкому партії Щербаков. З 152 шахт 98 систематично не виконували намічених завдань, безперервно падала продуктивність праці. На шахтах погіршувалась, а подекуди розвалювалась трудова дисципліна, зростала аварійність. У січні 1938 р. коїлось 2500 аварій, а в квітні — вже 3089. За 1937 р. Донбас не додав 11 млн. т. вугілля , а за І кВ. 1938 р. — 231 тис. т. державі приходилося покривати величезні збитки галузі, які нараховували сотні мільйонів карбованців. І все це мало місце, незважа­ючи на зростаючу механізацію, шахт. В чому ж справа? Від­повідь секретаря не відзначалася оригінальністю: «Наші найлютіші вороги, іноземні розвідки прекрасно розуміють, якщо організувати шкідництво у вугільній промисловості, якщо зірвати видобуток вугілля, це означатиме удар по всіх галузях народного господарства, удар по обороні. Саме тому вороги, користуючись послабленням нашої пильності, про­рвалися у вугільну промисловість і нанесли їй величезних втрат». Звідси неминуче випливало завдання — продовжу­вати викорчовування ворожих гнізд, ліквідувати вороже охві­стя.

Протягом з'їзду у всіх без виключення виступах витриму­вався заданий доповідачем тон — заклики до продовження й посилення нищівної боротьби до повного розгрому всіх воро­гів. При цьому, кожний, хто виходив на трибуну, не шкоду­вав епітетів для вихвалювання «вірного сталінця» М.С. Хру­щова — нового керівника більшовиків України і не зу­пинявся перед найбруднішими лайками на адресу «ворогів». Голова ЦК УРСР С.Д.Коротченко заявив: «Подонки, решт­ки цієї сволоти вже відчувають, вони вже відчули грунтов­но більшовицьку ленінсько-сталінську руку Хрущова на Ук­раїні. І хай знають, як правильно т. Хрущов сказав, що це по­чаток. Жодній націоіналістичній сволоті, жодній підлоті не здобрувати в будь-якій норі... не вийде».

Підсумок підвів нарком внутрішніх справ республіки Ус­пенський: «М.С.Хрущов щоденно, постійно, здається, більше ніж будь-який інший галузевий робітник, керує нашими органами НКВС її керує ними по-більшовицькому. Націлює нас весь час на самих ворогів і прямо в точку»

Узагальнюючи підсумки «великої чистки», викладаючи концепцію, створену його відомством, нарком сказав, що на чолі антирадянського й шпигунського підпілля на Україні стояв «довірений польського і німецького генштабів, вірний слуга польського, німецького, японського фашизму, обер. шпигун С.Косіор». Відділ координації, головна комендатура польської (організації «військові», очолювана Косіором, координували всю шпигунську, підривну роботу на Україні, в першу чергу, правотроцькістським і буржуазно-націоналіс­тичним центром.) Косіору нібито було підпорядковане усе підпілля. Це був ліквідований в декілька прийомів центр пра-вотроцькістських організацій, до складу якого входили Попов, Вечер, Саркісов, Балицький, Хатаєвич, Якір та ін. Республіканському центру були підпорядковані обласні правотроцькістські організації. Донбаський центр очолював Сар­кісов — старий німецький агент, а потім Прамнек — старий німецький і латвійський агент.; Правотроцькістський центр контактував свою роботу з військовими органами, очолюва­ними Якіром (старим німецьким шпигуном), із змовниками НКВС через Балицького, а пізніше через троцькістів і сіо­ніста Леплевського. Одне слово, епопея перших п'ятирічок па Україні, зокрема в Донбасі, була пов'язана з таким партій­ним керівництвом, яке очолювали агенти генштабу фашист­ської Німеччини. (29 а. Арк. 491—518).

Апарат НКВС теж був засмічений. У комплектуванні його нового складу прийняв особисту участь М. Хрущов, в чому вбачалася запорука подальших успіхів у боротьбі з ворогами.

Здавалось би, після розгрому республіканського правотроцькістського центру, ліквідації його обласних філіалів, очистки України від материх фашистських шпигунів, можна було дещо заспокоїтися, переключити головну увагу на ви­рішення завдань творення. Але ж, ні, керівник більшовиків України заключне слово на з'їзді присвятив закликам до ніщивної боротьби з класовими ворогами; «Товариші, справа наша свята, справа боротьби, яку ми ведемо в нашій країні— це справа боротьби за справу робітничого класу... Тому, то­вариші, у кого рука здригнеться зараз, хто зупиниться, у кого колійки затрясуться зараз, перед тим, щоб вбити деся­ток, два десятки, сотню, а може бути, й сотні ворогів, той піддає небезпеці революцію..

    Захищаючи нашу державу, ми захищаємо все людство від реакції, від фашистів. Тому потрібна нищівна боротьба. Зі­тремо усіх і все, що задумає нам заважати в нашій справі. . І ми попереджуємо порогів, що за кожну краплю крові, про­литу нами, ми відра, ми море крові проллємо наших воро­гів». Слова вірного сталінця з'їзд зустрів бурхливими оп­лесками (29а. Арк- 438)

ДОЛІ КОМАНДИРІВ РАДЯНСЬКОЇ ІНДУСТРІЇ

(аналіз архівно-слідчих справ)

  Аналіз архівно-слідчих справ дозволяє простежити долі окремих особистостей, які стали жертвами запущеної дик­татором машини смерті. Даний розділ присвячується участі значних керівників господарства, які відомі своїн внеском в справу індустріалізації.

Інтерес історика викликає вже саме знайомство з мало­відомими або зовсім невідомими фактами життя та діяль­ності видатних господарників. До того ж, справа іде про поведінку неабияких особистостей в екстремальній       ситуації, коли вирішувалось питання життя чи смерті, і всі властиво­сті людини виявлялись у гіпертрофованому ступені. Тому питання цікаве і з боку знайомства з суто людською психологією. Та найголовніше — це з'ясування питання про ста­влення сталінського режиму до господарських діячів вели­кого масштабу, які мали безперечні заслуги перед країною.

Нарешті, на прикладі ретельного аналізу слідчих справ значних особистостей починаючий історик вчиться працювати з подібного роду джерелами, виявляти методи та засоби, ви­користовувані професіоналами НКВС для фальсифікації обвинувачень проти своїх жертв.

Студентам пропонується на підставі аналізу слідчих справ відповісти на питання 1) Чому сталінське керівницт­во вважало господарників значного масштабу небезпечними для існуючого режиму; 2) Які незаконні методи були вико­ристані робітниками НКВС в процесі розслідування даних справ? 3) "Чи мам місце опір заарештованих карателям, в яких формах він виявлявся? 4) Чи містять розглянуті спра­ви матеріал про критичне ставлення господарників вищої ланки до сталінського режиму, в чому це виявлялось?

 

Г.В. ГВАХАРІЯ

Анкетні дані та інші матеріали, які містяться в слідчій справі, змальовують бурхливу діяльність допитливої вольо­вої людини до часу арешту. Народився Георгій Вісаріонович Гвахарія 1901 року в Кутаїсі у родіни дрібного службовця, вчився на факультеті суспільних наук Московського держ­університету, У 1923 р. вступив до троцькістської організа­ції, керував її групою в МДУ. В _;І1926/27 роках виконував окремі доручення троцькістського центру з пропагандистської роботи та зв'язків з периферією. Але не думаючи міцно пов'язуватись з троцькізмом, відмовився переходити на не­легальну роботу професіонала.

У 1928 р. у складі інших опозиціонерів був засланий до Актюбінська. За власним визнанням, під час заслання під впливом загострення соціальних протиріч на селі став відходити від троцькізму. У листопаді 1929р. приєднався до заяви І. Н. Смирнова про розрив з опозицією і троцькізмом. У 1930 р. йому дозволяють повернутися до Москви, працює агітпроном па червоноармійському заводі, його старанність та організа­торський; хист були помічені парторгом заводу, за клопотанням якого в травні 1930 р- був поновлений в лавах ВКП(б). В наступні роки, як відзначав у заяві; написанім після аре­шту, «старався всіма силами загладити» вину перед партією». У 1930—33 рр., працюючи в апараті наркомату важкої про­мисловості, направлявся на різні будови, неодноразово відряджався в Лондон для вивчення зарубіжного, досвіду та закупок устаткування (99- Арк. 209—211).

       У 1933 р. був призначеним директором Макіївського металургійного заводу, де в повній мірі виявився його неаби­який талант організатора великого виробництва. В 1934 р. за вказівкою Орджонікідзе на Макіївському заводі під ке­рівництвом Гвахарія проводився експеримент з впроваджен­ня внутрішньозаводського госпрозрахунку. Суть його поля­гала у створенні системи матеріального стимулювання най­більш раціонального використання технічного устаткування-Заробітна плата як робітників, так і інженерно-технічних працівників була поставлена у залежність від досягнутих технічно-економічних показників. Запроваджувались чіткі держрозрахункові взаємовідносини між змінами та цехами. Ці заходи доповнювалися скороченням витрат на утримання управлінського апарату. Експеримент закінчився значним економічним результатом. Якщо в 1934 р. завод мав 33 млн. крб. боргу, то в 1935 р. він дав державі 11 млн. крб. при­бутку (219). Досвід макіївців розповсюджувався па підпри­ємствах всього Союзу, що дозволило в 1936 р. відмінити дер­жавну дотацію для підприємств важкої промисловості.

Г.В.Гвахарія став одним з авторитетних господарських керівників. «Не було в Донбасі більш почесного, більш ви­датного працівника, більшої «зірки», ніж Гвахарія»—писав його колега, директор «Азовсталі» Гугель (100).

Після нагородження орденом Леніна (1935 р-), публіка­цій матеріалів про досягнення Макіївською заводу в газетах «Правда» та «За індустріалізацію» його ім'я стало відоме всій країні. 36-річний красень-грузин, талановитий організа­тор, друг наркома Орджонікідзе, він досяг зеніту в своїй бурхливій творчій діяльності. Саме в цей час партія вирі­шила звести рахунки з Гвахарія за його троцькістське ми­нуле.

Хмари над головою цього, здавалось, баловня долі стали згущатися після московського процесу над «троцькістсько-зінов'євським центром» (липень -серпень 1936 р.), коли був поданий сигнал до репресувати всіх, хто будь-коли мав від­ношення до опозиції. А після лютнево-березневого \(1937 р ) пленуму ЦК ВКП(б), на якому Сталін, посилаючись на свою улюблену теорію «загострення класової боротьби» в міру наближення до соціалізму, закликав до знищення всіх опозиціонерів, що «перетворились в агентів імперіалізму, шпигунів, диверсантів, шкідників», почалося дійсне цькуван­ня учорашнього кумира. Перш за все, були заарештовані найближчі співробітники Гвахарія та члени його родини: комерційний директор заводу Бардзінішвілі, керуючий трес­том «Макіївбуд» Мамішвілі, чоловік сестри Аскудис та ін. Слідчі не шкодували зусиль, щоб вирвати у них як найбільше показань проти Гвахарія.

В той же час керівники облуправління НКВС та обкому партії публічно обвинувачували Гвахарія у причетності до троцькізму. У їх діях відчувалось прагнення запобігти від­повідальності та відвести загрозу від себе. Начальник облуправліня НКВС В.Т.Іванов на початку 1937 р. повідомив збори партактиву області, що він доповідав першому секре­тареві обкому партії Саркісову про те, що Гвахарія" збирає навколо себе троцькістів. Після бесіди Саркісова з Орджонікідзе в Москві ці особи з оточення директора були заареш­товані. Але на розправу з самим Гвахарія дозволу, очевид­но, не було дано. Про це можна здогадатися, враховуючи негативне ставлення наркома до репресій господарників та його відношення до Гвахарія як здібного, ініціативного ке­рівника.

  Саркісов, який теж мав троцькістські «гріхи», усіляко намагався відвести від себе загрозу та підозріння у дворуш­ництві. У свій час, санкціонувавши призначення колишнього зинов'євця Мамішвілі (заарештованого в 1936 р.) на посаду керуючого трестом «Макіївбуд», він прагнув всю вину за цей кадровий промах перекласти на директора заводу, нагадав­ши, що підтримуючи Мамішвілі під час обміну партдокументів, Гвахарія хвилювався, чому цього «товариша» трима­ють три місяці без партквитка». Приходив до мене й говорив: «Послухай, адже може колишній троцькіст чесно розірвати з троцькізмом?» Я відповідав «може», на абстрактне питан­ня, я дав абстрактну відповідь».

  Змалювавши картину викриття «лютого ворога» Мамі­швілі, Саркісов зробив висновок; Обком дбав про чистоту партійних лав, а Гвахарія виявляв неподібне ставлення до людини, яка перебувала під підозрінням. І зразу ж після цього висунув звинувачення проти самого Гвахарія, як «су­часного троцькіста»: «Гвахарія визнавав, що він хитався, приєднуючись до троцькістів, ми це знаємо. Але зараз пот­рібно пояснити, чому 10—15 троцькістів він прийняв на за­вод. Гвахарія — я дав відповідь на бюро і партактиві. Сар­кісов — Приходиться лише дивуватися, розуміє він, чи ні, про що йде мова». Опинившись у безвихідному становищі, Гвахарія звертається з листом до Сталіна, але відповіді не отримав.

   Сприятливий момент для розправи з одним з видатних господарників настав після загибелі Орджоиікідзе. 18 люто­го 1937 р. Орджонікідзе застрелився, а рівно через два міся­ці Гвахарія був заарештований. На першому етапі слідства він категорично відхиляв усі обвинувачення. Приведемо фрагмент з протоколу допиту від 20 квітня, на якому було висунуто звинувачення у належності до троцькістської терори­стичної організації.

П. — Чи були вам відомі терористичні, настанови троць­кістської організації відносно т. Сталіна?

В. — Мені ніколи те були відомі терористичні настанови троцькістської організації. Серед грузинських троцькістів були відомі (терористичні настрої проти т. Сталіна троцькі­ста Котецінадзе, він вмер н 1930 р. (101/. Гвахарія називає мертвих явно для того, щоб не називати живих. На інші питання все ті ж категоричнішім, не знаю, не був. Такий хід справи не влаштовував робітників НКВС. Йдучи за сцена­ріями московських процесів, вони головне завдання вбачали в том, щоб вирвати_: у своєї жертви самовизнання в продовжонні троцькістської діяльності після 1929 р. Для цього, зокрема, використовується провокаційний метод посилань па показання інших заарештованих: «Ви відхиляєтесь від від­вертих показань». Зачитую вам видержку з показань Мамі­швілі про вас: «З 1932 р. я був пов'язаний з Гвахарія, як учасником троцькістської організації. З бесід з Гвахарія мені відомо, що він перекопаний троцькіст-терорист і з 1929 р бере участь в організації. Таким чином, підтверджується факт вашої участі в троцькістсько-терористичній організації.

      В. — Твердження Мамішвілі з'являються зловісною ви­думкою. Всі мої бесіди з ним носили глибоко партійний ха­рактер.

   П. — А які ж настрої в цих бесідах висловлював Мамі­швілі?

      В. - Мамішвіді теж ніколи не висловлював аптипартійних настроїв в розмовах зі мною» (102).

В листі наркому внутрішніх справ Єжову Гвахарія писав: «… До вбивства т. Кірова я не розумів ніякої троцькістської небезпеки. Колишніх троцькістів, якщо вони позитивно ви­являли себе в діловому відношенні, я брав на роботу. В цьому я виявляв дійсну політичну сліпоту. Багато помилок припустив я і в практичній господарській роботі, про які я неодноразово говорив і яких можна було запобігти, якщо б я не відірвався від партії і робітничих мас заводу, але троцькістом і шкідником я не був. Совість моя чиста, в цьо­му моя єдина втіха. Я прошу вас, наскільки це можливо, розібратися в моїй справі, для мене життя з клеймом троцькіста-ворога народу нестерпне» (103).

В червні для продовження та прискорення слідства спра­ву було надіслано до Києва, куди етапували й самого Гва­харія. Київським енкаведистам, нарешті, вдалося «розколо­ти» свою жертву. Головну роль в цьому відіграв капітан держбезпеки Брук, який прийняв 26 червня заяву на ім'я наркома внутрішніх справ Леплєвського, в якій Гвахарія визнавав себе учасником контрреволюційної троцькістської організації, куди немов би залучив його замісник наркому важкої промисловості П'ятаков.

Походження заяви Гвахарія від 26 червня вкрите темря­вою невідомості. Що відбулося в кабінетах республікансь­кого управління НКВС? Як вдалося примусити сильну воль­ову людину підписати те, що він уперто заперечував протя­гом більше двох місяців? Велике недовір'я викликає той факт, що заява й протокол допиту, проведеного Бруком 29 червня, написані одним почерком (явно, самого слідчого). Можливо, це прелюстрація, але оригіналу заяви в ділі не­має.

Як відзначалось у заяві, на одній з перших зустрічей П'ятаков заявив, що колишні троцькісти не повноправні члени партії, а члени партії з вадою. І порадив «з метою мас­кування й завоювання довіри ЦК докласти всіх зусиль до того, щоб негайно піднести завод й зарекомендувати себе з найкращого боку». Ідея «маскування» явно була підказана слідчим. Інакше, як можна було пояснити виробничі перемо­ги «члена контрреволюційної організації? А в чому ж в та­кому разі повинна була полягати суть шкідництва? Виявля­ється в тому, щоб «оточити себе надійними людьми й всту­пати в гру лише з початку війни, створюючи труднощі в ме­талургійній і коксохімічній промисловості. Слід віддати на­лежне слідчому Бруку, у якого вистачило фантазії для перетвореня новатора а вітчизняної металургії в потенціального Квіслінга.

  Далі в заяві мова йшла про те, що, виконуючи установки центру, директор заводу прийняв на роботу 5 колишніх троцькістів, які після подій 1 грудня 1934 р. були звільнені, за виключенням Мамішвілі (за нього просив Саркісов).

У заключенні підслідствений писав «Я заслуговую суво­рого покарання. Прошу повірити моєму щирому розкаянню Мені 34 роки. Прошу дати мені будь-яке випробування і тим спокутувати вину перед нашою великою батьківщиною». (104). Цілком ймовірно, самообмова була ціною за обіцянку зберегти життя.

На останніх допитах Гвахарія підтвердив свою належ­ність до антирадянської організації, але категорично запе­речував причетність до тероризму. 5 серпня, відповідаючи па запитання Брука: «Мамішвілі в показаннях стверджує, що ви були інформовані про наявність терористичної групи в Донбасі», заявив: «Я це категорично заперечую. У даному пункті показання Гвахаірії розходяться із змістом заяви від 26 червня, де йшлося про те, що П'ятаков орієн­тував Гвахарія на застосування всіх методів боротьби аж до терористичних». Фраза ця в заяві підслідного, явно при­писана слідчим, потребувалася для оформлення звинувачу­вального заключення, в якому сказано, що Гвахарія є учас­ником «контрреволюційної, троцькістсько-тєрористичної й диверсійної організації», хоч в показаннях звинуваченого ні­чого не говорилось про терористичну й диверсійну діяльність троцькістської організації, в якій він немов би брав участі. До цих показань згодом були додані виписки з протоколів допитів засуджених з інших справ — Саркісова, Мамішвілі, Андерса та ін. Під час розглядання справи Гвахарія ніхто з цих осіб не допитувався, їх показання судом не перевіря­лись, хоч і містили немало протиріч. Так, Андерс твердив, що Гвахарія ще в 1932 р. був членом троцькістської органі­зації. А в заяві самого Гвахарія від 26 червня відзначалось, що в організацію він був залучений весною 1933 р. П'ятако­вим «Визнання це взагалі є самообмовою, поскільки в слід­чій справі П'ятакова ім'я Гвахарія зовсім не згадується. (106).

Виїзна сесія військової колегії Верховного суду СРСР в Києві па закритому судовому засіданні під головуванням А. М. Орлова розглянула справу Гвахарія і 1 вересня 1937 р., винесла йому смертний вирок з конфіскацією майна У останньому слові підсудний сказав, що як що йому дадуть можливість, вічі буде працювати чесно, наступного дня вирок був виконаний.

У результаті додаткового розслідування, проведеного в бе­резні 1956 р., було встановлено, що Гвахарія Г. В., засуд­жений безпідставно і підлягає реабілітації в наслідок від­сутності в його справі складу злочину (107).

Я. С. ГУГЕЛЬ

Коли слідство у справі Гвахарія наближалсь до завер­шення був заарештований його колега — директор «Азовсталі» Яков Семенович Гугель. Біографія цього видатного організатора металургійної промисловості не містила нічого, що б давало привід для підозрінь з боку органів безпеки. Народився в сім'ї рядового службовця в 1895 р. У непролетарських партіях та опозиціях не брав участі, у військах або установах білих урядів не служив, під судом та слідством не був, родичі за кордоном на мешкали й репресіям не під­давались.

       Нелегкий трудовий шлях, який пройшов Яків Семенович, здається, повинен був імпонувати партійно-радянській владі. Після закінчення початкової школи став працювати поміч­ником шофера в м. Єнакієво, потім чотири роки провчився в Одеському середньому технічному училищі, забезпечуючи жит­тя самостійно за рахунок різних підробітків. Під час ареш­ту закінчував без відриву від виробництва Донецький ін­ститут господарників. У 1917 р. обирався депутатом Пересипської районної Ради робітничих депутатів. Прикрашали біографію й факти добровільного вступу до Червоної Армії в 1920 р., робота з технічного забезпечення 1-ої Кінної, вступ до більшовицької партії.

Після закінчення громадянської війни Гугель брав актив­ну участь у відродженні Південної металургії, займаючи керівні пости послідовно на Таганрозькому, Сталінському, Костянтинівському, Маріупольському заводах. У 1927 році на три місяці був відряджений до Німеччини й Чехословачіни для вивчення зарубіжного досвіду та закупки устатку­вання для Маріупольського заводу ім. Ілліча.

У 30-ті роки Гугель виступає як організатор металургій­ної промисловості великого масштабу. У січні 1931 р- приз­начається начальником будівництва й директором Магніто­горського металургійного комбінату. Під його керівництвом були збудовані і введені в дію перші агрегати металургій­ного гіганту й розгорнуто будівництво всієї першої черги Магнітки. У січні 1933 р. одержує призначення членом коле­гії НКТП й замісником начальника ДУМПу (держуправління металургійної промисловості), а в лютому цього ж року— начальником будівництва — директором «Азовсталі». Цю посаду йому доручив й особисто привіз на будову заводу, яка перебувала у прориві. Г. К. Орджонікідзе. Попереднє керів­ництво було ним звільнено. Використовуючи досвід Магиітки, новий директор зумів мобілізувати колектив на перелом у ході робіт й досягнення, вирішальних успіхів у спорудженні заводу: були пущені дві перші домни, чотири мартени, розгорнуто будівництво інших агрегатів. За заслуги в роз­витку металургійної промисловості в 1935 р. нагороджений орденом Леніна; на VI й VII Всесоюзних з'їздах Рад обирав­ся членом ВЦІЗК СРСР (68).

При всій бездоганності біографічних даних організатор будівництва двох всесвітньо відомих заводів став жертвою Сталінського молоху. Заарештований Яків Семенович був, як кажуть, «за компанію» з іншими керівниками робітниками металургії. Цій події передував лист наркому внутрішніх справ Єжову, написаний місцевими керівниками — секрета­рем Маріупольського міському О. Дисконтовим й Орджонікідзевського райкому І. Філатовим. Продиктований він буй, очевидно, побоюванням за власну долю в умовах повальних арештів й прагненням продемонструвати особисту неприми­ренність до «ворогів». «...Ряд фактів викликають у нас сум­нів у відношенні Гугеля Я. С., чи не зв'язаний він ідейно з порогами народу, що орудували в металургії» -— відзначали автори позорного опису. Перший факт, який занепокоїв пар­тійних чиновників, зводився до того, що директор «Азовсталі» протягом 1936 р. неодноразово бував у відрядженнях в Москві. ..В наркомтяжпромі спілкувався з заарештованими згодом корінними робітниками Капером (замісником началь­ника ДУМПу), Шлейфером (директором тресту «Сталь»), Іванченком (директором тресту «Трубосталь»). При цьому не враховувалась та широко відома обставина, що в умовах командно-адміністративної системи будь-яке більш-менш ва­жливе питання будівництва заводу, постачання матеріала­ми оснащення устаткуванням вимагало погоджень з центром, «вибивання» коштів і т. ін.

Викликала підозріння авторів листа й та обставина, що апарат управління «Азовсталі», за їх думкою, був засміче­ний “явно не нашими людьми й ворогами”. Дехто заареш­тованих на той час осіб, були «перетягнені» Гугелем з Магнітки (комерційний директор Устругов, інженери ІІІерстов, Клишевич та ін.). Нарешті, повідомлявся факт «прямого шкідництва» — проектування й будівництво 250-гонпих мар­тенівських печей, які хитаються (134). До речі, пізніше створення їх розцінювалось як видатне досягнення радян­ської металургії (219).

Лисг с доданими до нього автобіографією та особистим листком Я.С. Гугеля був відправлений 15 липня 1937 р.. а 19 серпня його заарештували. До речі, автори листа-доносу були заарештовані ще раніше. Санкціонуючії арешт Гугеля, обласний прокурор Р.Руденко обвинувачував його в участі в контрреволюційній, троцькістській терористичній! організації й проведенні активної контрреволюційної роботи, спря­мованої проти ВКП(б) й Радянського Уряду. Хоч протоколи перших допитів в слідчій справі відсутні, зовсім неважко здогадатися, що, діючи за трафаретним сценарієм, робіт­ники НКВС вжили дозволених їм, а, можливо, й недозволених заходів для втлумачення заарештованому, що звину­вачення засноване на показання раніше заарештованих осіб (Гвахарія, Саркісов і ін.) та інших джерелах, а тому вип­равдання недоречні. Зауважемо, що Гвахарія зі справи Гугеля не допитувався (108).

Враховуючи ситуацію, яка склалася, Яків Семенович вирішив підкоритися вимаганням слідства. 23 серпня він пи­ше на ім'я Начальника Донецького обласного управління НКВС Соколинського заяву, в якій визнає свою участь в преславутій організації, куди залучив його ніби Гвахарія наприкінці 1935 (109). А через два дні дає цьому факту до­кладне письмове пояснення. У ретельно продуманому пояс­ненні заарештований намагався захиститися, розкриваючи мотиви тих чи інших своїх крамольних висловлювань, що могли б фігурувати в показаннях осіб, з якими він спілку­вався протягом останніх років. Це судження зрілої людини, яка пройшла тернистий шлях господарського керівника часів сталінізму, людини, яка багато чого бачила й пережила, здатної розглянути явища навколишньої дійсності з точки зору державної. Крок за кроком простежується історія виникнення і розвитку у директора заводу «контрреволюційних поглядів», тобто критичного ставлення до існуючої системи управління, лист містить цінний матеріал для характеристики опозиційних настроїв у директорському корпусі часів інду­стріалізації.

Не дивлячись на те, що будову «Азовсталі» Гугель прий­няв у запущеному стані, очікуваної підтримки з боку обко­му партії'та його першого секретаря Саркісова він не отри­мав. Першим актом уваги з їх боку з'явилося несподіване для всіх усунення секретаря завпарткому Дрожжіна та при­значення на його місце Каспарової. На протести його, Гугеля, ніхто не звернув уваги. Ділові відносини між дирек­тором заводу і секретарем ЗИК не склалися. Каспарова не вникала у суть виробничих проблем, керувала з кабінету, користуючись інформацією людей, які її оточували. На гос­подарського керівника дивились як на «командира 3-го сор­ту», зобов'язаного виконувати волю ЗПК. Помічника дирек­тора виключили з партії і зняли з посади навіть без його відома. Таким же чином розправилися з начальником від­ділу організації праці. Апеляції міському ні до чого не при­вели, а Саркісов заявив: «Самі винні, треба зпрацьовувати-ся» (109).

Становище на «Азовсталі» не було винятковим. Анало­гічне мало місце на сусідньому заводі ім. Ілліча, де дирек­тором був М В. Радій, а парторгом чоловік Каспарової Столяров. Під час зустрічей обидва директора обговорювали умови роботи, ділилися своїми бідами «Я скаржився на по­зицію обкому, — писав Гугель, — він ширше ставив питийння: вони парторги ЦК, лінія йде від ЦК, така наша дирек­торська доля. Без докорінної зміни режиму в партії толку не буде».

Двічі розповідав про становище на заводі Орджонікідзе. Той обурювався , обіцяв переговорити з Саркісовнм, можли­во, й говорив, але результат був протилежний — відносини з обкомом погіршились. «З будь-яких приводів щось запи­сували, майже, щоденно загрожували по телефону. Обком не допомагав, не впливав на постачальників (за логікою господарника 30-х років саме в цьому повинна була вияв­лятися роль обкому, координуючого взаємовідносини під­приємств, пов'язаних виробничим процесом).

Не зустрічаючи розуміння в області, Гугель спробував апелювати до центральних органів. Песимістичним був пог­ляд на проблему керівника трестом «Сталь» Шлейфера. «Це не випадковість, — говорив він, — а система керівництва господарством й господарниками, яка йде від ЦК»- А заві­дувач промислово-транспортним відділом ЦК ВКИ(б) Іллін рішуче став на захист ЗПК. «Треба спрацьовуватися з парторганізацією, а ви прагнете її підпорядкувати собі», — зая­вив він. Виклавши ці факти, заарештований підводив підсу­мок: «Все разом взяте сформувало мій настрій - незадово­ленням режимом у партії».

У той же час, відчуваючи своє безсилля в сутичці з існу­ючою системою, він вирішив пристосуватися до її умов. «Керуючись мудрістю народного прислів'я «Плетью обуха не перешибешь», я став думати: ти загубиш справу, загинеш і сам, якщо захочеш іти один. Іди з лідером; сяйво його зірки відбити світлом паде й на тебе, тоді перестануть чіп­ляти, робота стане ефективнішою. Так Гугель, пояснював своє зближення з визнаним лідером в металургії Гвахарія. У лідера, незважаючи па його привілейоване станови­ще, були підстави для незадоволення. Гвахарія виступав за підвищення культури виробництва, за нові форми господарю­вання. Його не задовільняло положення директора, якому, як він говорив, «Не довіряючи — довірять». Тобто довіряють господарство, примушуючи звітувати. перед парторганїзацєю (ПО). Лінія ЦК — підкреслював він, — у відношенні до господарників полягає в тому, що їх надмірно опікують через комісарів — парторгів». Його особисто посилено перевіряють, (108) і він формував (Завдання: «запобігти опіки хоч би внизу».

Відчувши, що Гугель розподіляє його ідеї, Гвахарія не­мов би запропонував йому вступити в діючу в Донбасі орга­нізацію, яка мала за мету — домогтися зміни режиму в пар­тії, запровадження дійсної демократії не лише внизу, але й наверху напротивагу існуючій диктатурі зверху. За визнан­ням Гвахарія, до складу організації входили Саркісов. Хохоленко, Дисконтне, Гуревич (заступник голови Держплану СРСР), Шлейфер та ін. Виникає непорозуміння, якщо орга­нізація донбаська, при чому тут робітники центральних ор­ганів управління — Гуревич, Шлейфер. До речі, їх прізви­ща зовсім не фігурують у справах Саркісова і Гвахарія. А  Гугель зовсім не згадується в справі Гуревича. Крім цього, чи можлива була участь в одній конспіративній організації Саркісова і Гугеля, які перебували в гострому конфлікті?

Практичним завданням організації, як визначив його Гвахарія, була дезорганізація промисловості, щоб «приму­сити ЦК звернути увагу на голос знизу. У зв'язку з цим ви­никає ще одне непорозуміння. Гвахарія — новатор металур­гії, в 1935—36 рр. активно запроваджував держрозрахунок, ініціатором якого виступив керований ним колектив. Чи по­годжується це з завданням дезорганізації виробництва в металургійній промисловості? До того ж звинувачень в дез­організації (промисловості слідство проти Гвахарія не вису­вало. Всі положення, пов'язані з участю двох директорів в «організації», схоже, продиктовані робітниками НКВС які набили руку на подібних фальсифікаціях.

Згадуючи свої розмови з заарештованими раніше пра­цівниками, Гугель викладає свою позицію з питань партійної політики щодо профспілок. Міркування його не позбавлені здорового глузду: «Ліквідувати профспілки не можна й не потрібно, але не можливо виправдати невизначеність їх ста­новища, що приводить до бездіяльності цієї армії і на виробництві і в галузі робітничого побуту. Бездіяльність і безвід­повідальність розложили профспілкових робітників вкрай». З секретарем райкому Філатовим вів антипартійні роз­мови. Підтримуючи їх, той висловлював невдоволення режи­мом у партії, безправ'ям низових парторганізацій, секрета­рі яких перетворені в «механічних ляльок»-

Визнавши свою участь в контрреволюційний організації, підслідний повинен був назвати прізвища завербованих ним нових членів. І він перераховує переважно вже заарештова­них осіб, що становили його найближче оточення: директор міського відділення Держбанку Любов, директор Маріуполь­ського трубопрокатного заводу Мосяков, директор коксохім­заводу Коваль, його безпосередні підлеглі — Басе, Куншіцький, Харин.

Практичне шкідництво здійснював за дорученням Гуреви­ча, підкоряючись планам зверху: некомплексне ведення буді­вельник робіт (відставання будівництва прокатних цехів, ремонтного господарства, енергетики, нециклове завершення будівельних об'єктів; недоробки). У результаті виникали розпорошення коштів й деконцентрація робіт. За своєю особистою ініціативою запровадив шкідницьку «штрафну» систему оплати праці ІТП (ІИТР).

Участь свою в організації Гугель трактує як короткочас­ну, вимушену всім «ворожим оточенням». Події, які недавно відбулися — процеси Зинов'єва, Каменева, П'ятакова від­крили очі, вдарили на нерви. «Я з жахом побачив, що в цьому єдиному ланцюгу зрадництва, злочинів проти партії я якесь кільце, хай навіть частина кільця. У мене мозок горів від усвідомлення своєї помилки... Як більшовик, ви­рішив виправити все зроблене, ліквідувати результати шкід­ництва». З колективом ІТП переглянув весь план 1937 р і напротивагу ДУМПу став впроваджувати в жіття новий план.

Взявся за кадри. На партійних і загальних зборах на весь голос говорив, про наявність шкідників на заводі, про необхідність боротьби з ворогами. Зайнявся практичною чи­сткою колективу, зняв 25 чоловік, «соціально-чужих і політично-неблагодійних» (наш трагічний герой зовсім не був безгрішним. Він, як і більшість його колег, несли клеймо свого часу).

Арешт Гвахарія й Саркісова потішив. «Я побоювався їх і ненавидів, як людей, що загубили мою совість». Змалю­вавши всю картину своїх стосунків з «організацією», Гугель в заключенні пише: «Я не ворог, я випадковий путник воро­гів на деякий незначний час» (111). На даному етапі, здається, Яків Семенович ще сподівався, що виконання вимог слідства, логічне пояснення мотивів своїх висловлювань та вчинків, щирі покаяння будуть враховані при вирішенні його долі.

На очіній ставці Гугеля з Дисконтовим 10 вересня обидва підтвердили участь в контрреволюційній організації, але розійшлись в датах встановлення організаційних зв'язків (112). На цьому облуправління НКВС вважало своє завдан­ня виконаним, і Гугель був відправлений у Київ для продов­ження слідства в IV відділі УДБ НКВС УРСР (113).

На допиті 25 вересня він розкривається ще в більшій мірі в своїх «гріхах» проти партії»: «..Я почав заперечувати існування внутрішньопартійної демократії, вважаючи, що вона підміняється жорстоким централізмом, широко прак­тикує призначення без врахування принципів політико-ділового порядку. Критика існує для низчих ланок партії, але не для відповідальних робітників. Партапарат я розглядав як силу, що придушує живу думку, відірвану від мас. Відрив від партійного і робітничого середовища, політика «цукання», а не керівництва, призначення, придушення спроб протесту— весь цей стиль роботи колишнього Донецького обкому я розцінював як загальну лінію ЦК» (114)-

Київські слідчі домоглися конкретизації визнань, вирва­них у заарештованого ще в обласному управлінні, загост­рили формулювання. Незгода з стилем роботи Каспарової, Саркісова, Дисконтова і ін. виливалися в засудження свя­тая святих — політичної лінії ЦК ВКП(б). Сподівань вирва­тися з сітки, розставленої професіоналами НКВС залишало­ся все менше.

Конкретизуються також визнання в підривній діяльності на «Азовсталі». Мартенівська піч № 4 здана на півроку піз­ніше встановленого строку, житлове будівництво зірвано на 25% до плану, затримувалась будова рудного двору. При чому, експертизи для перевірки виробничих провалів не про­водилось. Слідство досягло своєї мети; заарештований виз­нав себе винним з усіх статей (в контрреволюційній органі­зації брав участь, нових членів до неї залучав, на виробни­цтві проводив підривну роботу, чим і підписував сам собі смертний вирок (115).

Остаточно зломлений й зпустошений Я.С.Гугель в ос­танньому слові (на закритому засіданні виїздної колегії Верховного суду СРСР, що відбулося 14 жовтня в Києві, байдуже заявив, що будь-яке рішення суду буде вважати заслуженим. Винесений йому смертний вирок був виконаний 15 жовтня 1937 р.» (115).

Проаналізовані архівно-слідчі справи двох великих гос­подарських керівників свідчать про те, що контрреволюційна троцькістська організація, участь в якій була їх виною, бу­ла плодом уявлень працівників каральних органів. Але сер­йозні критичні настрої в середовищі господарників вищого рангу у відношенні до сталінського режиму, в питаннях пар­тійного керівництва промисловістю, положення в самій пар­тії мали місце. У цьому розумінні опозиція сталінізму була реальним фактом.

І.Я. АНТОНЦЕВ

Широкі репресії проти робітників вугільної промислово­сті Донбасу почались ще до наступу фатального 1937 р. Се­ред перших жертв був керуючий одного з багатьох, які від­ставали, трестів «Чистяківвугілля» — Іван Якович Антонцев. 36-річннй господарник до часу арешту (23 листопада 1936 р ) пройшов життєвий шлях, не відзначений особливо яскрави­ми подіями. Виходець з родини робітника-шахтаря одержав двокласну освіту в початковій школі і професію зварника-металіста. Відповіді на допитах та написані особисто заяви засвідчують, що якимось чином йому вдалося поповнити свою освіту. У більшовицьку партію вступив у 1917 р. Всю гро­мадянську війну провоював у лавах Червоної Армії. З 1992 р. займав керівні посади на профспілковій, партійній, господарській роботі, з 1933 р. — у вугільній промисловості (керу­ючим трестами «Сніжнянантрацит», «Чистяківвугілля», «Дзержинськвугілля» (116). Під час обшуку у заарештова­ного були вилучені посвідчення червоного партизана та орден Трудового Червоного прапору.

Хоча в опозиціях Іван Якович не брав участі, компромат протії нього партійні органи знайшли, і в постанові Обкому КП(б)У від 8 грудня 1936 р., було записано: «Вважати вста­новленим, що Антонцев служив у бандах Махно... Перебу­ваючи на господарській роботі, провалював вугледобуток, саботуючи стахановські методи» (117) факту служби у Махно обвинувачений дав вичерпні пояснення. Полк, в якому він служив (у складі Кримської дивізії під командуванням Дибенка), щоб запобігти полону білою армією, приєднався до Махна, разом з яким оперував у її тилу протягом трьох місяців (жовтень—грудень 1919 р.). Після підходу частин Червоної Армії полк з'єднався з ними. Очевидно, задоволь­нившись одержаними поясненнями слідство до цього питан­ня більш не поверталось.

Головне мотивування арешту — зрив програми вуглеви­добутку й саботаж стаханівських методів —- зайняло цент­ральне місце в слідстві, яке тривало сім з половиною місяців (незвичайно довго для подібного роду справ). Виявилось, що керуючий трестом критично ставився до лінії, яку прово­див перший секретар обкому партії Саркісов. У бесіді з Д.М. Івановим (відповідальним робітником тресту, теж заарештованим), що відбулася 16 листопада (за тиждень до свого арешту), Антонцев говорив, що Саркісов помиляється, ставлячи правильно одну сторону питання — розвиток стаханівського руху — і не дбаючи про підведення під нього технічної бази... Тому скоївся провал. Будуть ще знімати людей, але від цього видобуток не збільшиться (118)- Чи не «саботажник»?

Саркісов наприкінці 1936 р., виступаючи на численних зборах та нарадах з обговорення проблем критичного етапу вугільної промисловості, загострював питання провалу плану підготовчих робіт, що ніби коївся у зв'язку з шкідництвом троцькістїв. Саме цією настановою керувалося облуправлін­ня НКВС під час розглядання справи Антонцева. Весь хід слідства був підпорядкований генеральному завданню — обгрунтуванню обвинувачень заарештованого у шкідницькому провалі підготовчих робіт, на шахтах Чистяківського району. Московські процеси, які пройшли невздовзі, продемонструва­ли наочний приклад «блискучої» діяльності слідчих, що, як правило, добивались від обвинувачених самовизнань, оголо­шених головним прокурором СРСР Вишинським «царицею доказів». І як часто лідери ВКП(б) схиляли голову перед радянським правосуддям й визнавали себе винними в зло­чинах перед партією, з якою пройшли шлях підпілля, жов­тневого штурму, громадянської війти, партією, яку привели до влади.... Але на цей раз коса натрапила на камінь.

Під час першого ж допиту 26 листопада на поставлене в лоб питання «Ви звинувачуєтесь в тому, що є учас­ником троцькістської організації, яка проводила контрреволюційну підривну роботу. Чи визнаєте себе винним?» слід­чий почув тверду відповідь: «Ні, винним себе в цьому не визнаю». Переконаний в своїй правоті, звинувачений катего­рично заперечував будь-якій неофіційні відносини, зв'язки, антирадянські бесіди, які він немов би мав із заарештованим раніше завідувачем промислового відділу обкому партії Шаевим.

Допит 2 грудня був підготовлений ретельно й проводився на «високому рівні»: допитували не рядові слідчі, і компе­тентні й відповідальні особи — начальник економічного від­ділу, капітан держбезпеки Орлов та прокурор з спецсправ Онуфрієнко, здійснювались очні ставки, велась стенограма (а не протокол) допиту. Почали з традиційного питання: «Показаннями Шаєва, Олешко (заарештований раніше за­місник керуючого трестом «Чистяківантрацит») та інших ви звинувачуєтесь у тому, що є активним учасником контррево­люційного підпілля в Донбасі й проводили підривну роботу на шахтах тресту «Чистяківвугілля». Слідство вимагає прав­дивих і чесних показань. В. — Правдиво і чесно заявляю, що з цією публікою ніяких зв'язків не мав і ніякої контррево­люційної роботи не проводив». На влаштованій очній ставці Олешко дав вельми туманні показання: «3. — Коли відбу­лося ваше зближення з Антонцевим і коли ви відкрилися один одному у належності до троцькістського підпілля? В.— весною 1935 р.». Про обставини цього «відкриття» він розпо­відав: «Якщо зважати на всі обставини підпілля, то я ду­маю, що Антонцев повинен бути розуміти це. Па запитання Антонцева до мене щодо підпілля, чи здаю я ким був і як жив Раковський, я сказав, що цього не знаю. Тоді Антонцев запитав, кого ж я знаю. Я сказав, що з голівок троцькістів знаю Муратова, на що він сказав: «Це теж була значна лю­дина». Враховуючи, що показання Олешко повністю викри­вають Антонцева як учасника організації, Онуфрієнко ще раз вимагав дати правдиве показання й одержав сповнену вла­сної гідності відповідь: «Я давав і даю лише правдиві по­казання» (119)-

Нічого не добившись від заарештованого,  спробували «розколоти» його з допомогою «незаперечних» фактів прак­тичної діяльності в контрреволюційній організації, всіх заарештованих у справі, в тому числі Шаєва і Олешко, встановлено, що вами за вказівкою Шаєва в 1935 р. всім шахтам тресту був даний занижений у по­рівнянні з планом «Донвугілля» обсяг підготовчих робіт з метою їх зриву. Ви це, звичайно, заперечуєте? В. — Запе­речую Плани змінювались кілька разів, це правда, у відпо­відності із змінами кредитів на капітальні роботи. 3. — до Олешка — Ви підтверджуєте свої показання про те, що на­становами Антонцева контрреволюційній організації, до якої ви належали, одним з основних питань підривної діяльності поставили завдання зриву підготовчих робіт? В. — Так, я це підтверджую. Антонцев. — Я заперечую це твердження, це видумки. В подальшому звинувачений пояснив слідству, що показання Олешка необ'єктивні, поскільки керуючий трестом, бувало, піддавав його суворій критиці, що загострювало від­носини. Олешко з почуттів образи міг стати на шлях обмови. Слідство, зрозуміло, не могло задовільнитися безрезуль­татністю ретельно підготовленого допиту. Підсумок першого етапу слідства підвів допит 25 грудня. «3. — Показаннями заарештованих у справі встановлено, що в результаті підрив­ної діяльності троцькістської контрреволюційної організації, до якої ви належали, у Чистяківському районі був зірваний план підготовчих робіт. Що ви можете сказати з цього пи­тання? В- — До троцькістської організації я не належав і про її існування в Чистяківському районі не знав. Невико­нання плану підготовчих робіт у шахтах тресту «Чистяків-вугілля» мало місце з ряду причин: відсутність устаткуван­ня (електросверла) та зношеність ресорного господарства, на окремих шахтах підготовчі роботи були заплановані, але перехід на нищі горизонти на цих шахтах не був здійснений. На ряді шахт необхідність у виконанні підготовчих робіт у запланованому обсязі відпала, поскільки ми переходили на більш високий етап роботи, тобто з двох лав робили одну. Таким чином, два штрека механічно скорочувалися» (120). Не одержавши бажаних визнань та покаянь, облуправ­ління НКВС та прокуратура вирішили відправити Антонцева спецконвоєм до Києва для очної ставки з Шаєвим, який перебував під стражею в слідчому ізоляторі НКВС УРСР. Повернувся в Сталіно 1 березня 1937 р., незламаним й непримиреним. На іронічне запитання молодшого лейтенан­та Сухініна «Де ви. Антонцев, так довго роз'їзджали?» З гіркотою відповів: «Я був в академії Баліцького і роз'їзджав по його готелях (про тюрми)». Молодший лейтенант негайно відреагував рапортом начальству в якому кваліфі­кував різку відповідь арештанта як чергову «контрреволю­ційну вилазку» (121).

А сам Антонцев, пройшовши «академію Балицького», 5 березня подав слідству письмову заяву, про відмову давати дальші показання, своє рішення мотивував «недопустимими в радянськіх умовах формами й методами ведіння слідства» (залякування, загрози, образи під час допитів, прагнення перекрутити протоколи допитів, вносячи до них те, в чому зацікавлене слідство, але що не відповідає дійсності). «Облвідділ, — писав він, — штучно створює на мене справу, ні­чим не нехтуючи для досягнення цієї мети» Відзначались рі­зні методи психічного тиску на підслідного». З перших же допитів мені заявили, що у слідства вистачить матеріалів, щоб мене розстріляти, вимагаючи, щоб я визнав себе троцькістом... Коли переконалися, що це на мене не впливає, по­чались вмовлення й обіцянки влаштувати мене непогано в таборах. При чому часто підкреслювалося, що НКВС має значний вплив у суді, даючи мені зрозуміти, що вони силь­ні люді і можуть зробити все що завгодно. Одного разу дали зрозуміти, що партії потрібно, щоб я сказав на себе не­правду.

...Зразу за мною заарештували дружину, фізично розби­ту, хвору людину, відірвавши її від 9-річного сина... Мені неодноразово підкреслювали, що я хочу позбавитися своєї сім'ї, інакше я б не замикався в своїх показаннях. Більше трьох місяців я перебуваю в невідомості, де моя сім'я і що з нею».

В заяві відзначались найбільш очевидні протиріччя в по­казаннях, покликаних викрити підслідного, як учасника контрреволюційної організації. «Олешко говорить, що ми відкрилися в травні 1935 р. і що я при цьому назвав пріз­вище Шаєва з обласного центру. Шаєв говорить, що він мене завербував в грудні 1935 р. у мене на квартирі (він в цей час у мене на квартирі не був). І коли я вказую слідст­ву, що їхні «прямі докази» не збігаються, мені кажуть, що це неважливо, це уточнюється. Коли я запитую: «Допусти­мо, я завербований у грудні 1935 р. і відразу ж став шко­дити, то чи можливо мені приписати недовиконання 5 тисяч погонних метрів штреку в 1935 р., як шкідництво? Пауза, так ви були правим ще в 1933 році». Ці прийоми слідства викликають природне обурення переконаної в своїй правоті людини: «Я запитую що це означає, де я знаходжусь, в гес­тапо чи радянській установі. Я знахожусь у радянському органі й розраховую, що знайдуться люди, які покладуть кінець цій авантюрі» (122).

Підставою для звинувачення в належності до правих послужив факт переходу Антонцева в 1933 р. з партійної на господарську роботу. І він пояснює слідству, що пішов з партійної роботи за станом здоров'я, згодом був рекомендо­ваний обкомом партії в Чистяківський трест, який перебу­вав вже тоді в найбільш важкому становищі й систематично невиконував план, трест мав слабкий інженерно-технічний склад й половину робітників, зв'язаних з селом (тобто сезон­ників). Добитися покращення справи йому не вдалося. «І ось тепер на мені хочуть виїхати і виправдати провал керів­ництва вугільним Донбасом». У проникливості підслідному аж ніяк не можна відмовити. Він все правильно зрозумів й називав речі своїми іменами: «Створюється таке , враження, що я обраний об'єктом для знущань й великої гри, яку веде облвідділ НКВС та Саркісов» (123).

На допиті 15 березня Антонцев категорично відмовився давати показання. На зауваження, що справа його буде вирішуватись в суді, заявив, що суд це бутафорія, що «однак відрубає йому голову», ..радянська юстиція безсильна пе­ред НКВС». Протокол підписали обласний прокурор Руденко і начальник III відділу обласного УДБ НКВС Шайніс (124).

Дізнавшись про те, що нова група заарештованих пра­цівників тресту (Липов, Іванов та ін.) визнали свою причет­ність до шкідницької організації, Антонцев змінює тактику свого захисту. Він заявляє, що як виявилось зараз, причи­ною невиконання планів підготовчих робіт були дії шкідни­цької організації, яка снувала в тресті. Люди, яким він сліпо довіряв, підвели його, й, погодився давати показання. На останніх допитах визнав факт розмов з рядом колишніх працівників тресту, в яких висловлював незадоволення став­ленням до нього Саркісова й критикував дії обкому.

Слідство вперто домагалося визнання участі в організації: «3. — 3 усіх ваших відповідей випливає, що в опозиції до дій обкому, були не лише ви, а й інші керівники трестами. Це означає, що у вас існувала група. В. — Незадоволених Саркісовим госпродарників-вугільників дуже багато, але ніякої групи у нас не було. Ці люди були незадоволені ставленням Саркісова до господарників. Ми вважали, що постанови обкому, в яких перелічуються гріхи наші, не спри­яють авторитету господарського керівника, руйнуючи його. Це створює важкі умови для керівництва справою». (Як і в попередній справі простежується конфлікт партійного й гос­подарського керівництва).

При всьому цьому, факт належності до контрреволюцій­ної організації Антонцев заперечував до кінця. Й на закри­тому засіданні судової колегії Верховного Суду СРСР, що відбулося 10 липня 1937 р. в Харкові, заявив, що його справу створено штучно. Показання проти нього інших заарешто­ваних осіб неправдиві. Він ніколи не був троцькістом і ні до яких опозицій та груп не приєднувався. У останньому слові заявив, що він не винний. Спираючись лише па показання інших заарештованих осіб, без перевірки їх достовірності, без будь-якої експертизи та виявлення причин поганої роботи вугільного тресту, суд у своєму вироку визнав, що Ан­тонцев належав до антирадянської, троцькістсько-диверсійної організації, був організаційно зв'язаний з керівником троцькістської групи в Донбасі Шаєвим, вербував у створену ним в Чистякові троцькістську групу нових осіб та приводив шкідництво, зриваючи підготовчі й капітальні роботи, чим утворював аварійні умови на шахтах, затримував розвиток шахт та зривав запровадження стаханівських методів. Ухвалений судом смертний вирок був приведений до виконання в той же день 10 липня 1937 року (126—127)

Витримавши поєдинок з могутнім НКВС, не схилившись перед численними допитами, очними ставками, обмовами учо­рашніх друзів та недругів І.Я. Антонцев доказав, що і на донецькій землі дерева помирали стоячи.

І. Т. КИРИЛКІН

У стійкості опору карателям І.Я.Аптонцев не був винят­ком. Полем бою, де підсудні перетворились у дійсних звинувачувачів, став судовий процес, спровокований проти Івана Тарасовича Кирилкіна — видатного діяча індустріалізації, людини, енергії, таланту якого країна була зобов'язана організацією будівництва двох великих заводів.

Народився І.Т. Кирилкін в 1890 р. в шахтарській роди­ні, освіту одержав в церковно-приходській школі. Рано втра­тивши батьків, у 13 років пішов працювати па шахту коно­гоном, потім був лебідчиком, електриком. У 1913 р. вступив й партію більшовиків. З 1917 р. працював на керівних поса­дах в радянському її господарському апаратах, зокрема ке­руючим Макіївським металургійним комбінатом, замісником керуючого трестом «Півдєнсталь» (92).

Вершиною діяльності КиІрилкіна стало керівництво будів­ництвом та освоєнням Новокраматорського заводу важкого машинобудування. Авторитетним свідченням його внеску в створення гіганта індустрії е наказ наркома важкої про­мисловості Орджонікідзе від 29 травня 1936 р., виданий у зв'язку з новим призначенням Кирилкіна — начальником будівництва суднобудівельпого заводу в Архангельську. На­каз підкреслював; «Т. Кирилкін організував будівництво, монтаж та початковий період освоєння Краматорського за­воду, обладнаного за останнім словом світової техніки». Визначались найважливіші досягнення заводського колек­тиву; виготовлення прокатного та підйомно-транспортних спо­руд для Магнітки і «Азовсталі», підйомних шлюзових кра­нів для каналу Москва—Волга, щитів для московського мет­ро; почали виготовляти прокатне устаткування для «Запоріжсталі». Нарком виніс Кирилкіну подяку за «гарне керів­ництво будівництвом та енергійну роботу з освоєння заводу» й запропонував встановити на НКМЗ меморіальну дошку, на яку занести його ім'я як організатора будівництва за­воду (148). Заслуги Кирилкіна в розвитку радянської інду­стрії були відзначені нагородою його в 1935 р. орденом Ле­ніна. У 1936 р він був обраний членом ЦК ВКП(б) на ЦВК СРСР.

У Архангельській області Кирилкін здійснив велику ор­ганізаційну роботу з розгортання будівництва заводу № 402 оборонного призначення. 5 березня 1938 р. урядова комісія, заслухавши його доповідь, відзначила, що будівництво ос­новних об'єктів йде нормально, а допоміжних — дещо від­стає. Наркомважпром все ж таки виражав незадоволення тем­пами будівництва і подорожанням його вартості у порівнян­ні з початковими розрахунками. В умовах, коли великий те­рор в країні досяг апогея, на заводі почалась кампанія ареш­тів інженерно-технічного складу. Однією з перших жертв став технічний директор Л.X.Копп, який працював з Кирилкіним ще на будівництві НКМЗ на посаді головного інже­нера. 16 листопада 1937 р. Кирилкін разом з Коппом прибули до Москви за викликом замісника наркома важкої промисловості Л. Кагановича. Як розповідав згодом на судовому процесі Кирилкін, одночасно з ними в кабінет Кагановича зайшли «… два чоловіки з НКВС, які взяли Коппа, зробили обшук, документи передали мені, а його забрали. Каганович сказав, що Копп шпигун».

Репресії на будові продовжувалися, кільце все більше звужувалось навколо її керівника. Утворена для перевірки стану справ експертна комісія, покликаючись на показання заарештованих робітників, зробила висновок про те, що на будові розгулюють вороги, а Кирилкін їм допомагає.

У серпні 1938 р. під час перебування у Москві Іван Тарасович був заарештований за санкцією самого Л. Берії. Спочатку був заточений в Лефортово, а в січні 1939 р. пере­ведений до Архангельська. Органи НКВС обвинувачували Кирилкіна в участі в контрреволюційних організаціях і шкід­ництві, починаючи з 1933 р. Завербований в правонаціоналістичну організацію В.Я. Чубарем, він немовби утворив в Краматорську її філіал, діяльність якого направляв на за­тримку будівництва заводу, а потім перебазувавшись до Ар­хангельська, утворив і очолив антирадянську організацію, яка добивалась затримки й подорожання будівництва за­воду № 402. У результаті був припущений переросхід дер­жавних коштів на суму 930 мли. крб.. Крім цього, заареш­тованого звинувачували в шпигунстві на користь двох дер­жав (128).

Слідство затягнулося аж до 2 травня 1941 р., матеріали його складали 10 томів (не менше 300 аркушів в кожному). На першому етапі слідства Кирилкін визнав себе винним. Але на допиті з квітня 1939 р. і в подальшому ході слідства відмовлявся від попередніх показань, мотивуючи це тим, що вони були вимушеними, результатом застосування слідчими насильницьких методів.

Справа розглядалася на закритому судовому засіданні військового трибуналу Архангельського військового округу з 26 травня до 2 червня 1941 р. Підсудний, заперечуючи всі пункти звинувачення, змалював перед судом жахливу кар­тину слідчого процесу в стінах НКВС. Відразу ж після арешту йому запропонували показати, що його завербував Радек, від чого підслідний категорично відмовився. Такий же результат мали вимагання визнати ( зв'язки з Грецьким, «-..з вересня до мене застосували фізичні методи. Троє слід­чих, прямо кажучи, били, примушуючи писати потрібні по­казання». Після цього заарештований підписав складений слідчим протокол про те, що завербував його в контрреволюційну організацію В.Я. Чубар. «Я заявляю суду, що ні­коли мені Чубар не вербував і я ні в яких контрреволюційних організаціях не брав участі» (129), сказав звинувачений. Такий же наслідок мало звинувачення в шпигунстві. Спро­стовуючи його, підсудний розкрив некомпетентність слідчих, безглуздість їх висновків. Обґрунтуванням для звинувачень служили зв'язки з німецькими фірмами  Крупа та «Демаг», які Кирилкін встановив у свій час за дорученням Орджонікідзе з метою укладення з ними угоди. «Головуючий — Ви показали, що передавали їм відомості про вугілля та метал. Кирилкін — з вугілля та металу ніяких секретів в Радян­ському Союзі немає, поскільки про це пишеться в наших га­зетах відкрито. Щодо спецсталей, то у нас на той час спецсталі не випускалися, а ми отримували їх від Крупа. Ця вигадка слідчого базується па тому, що я бував за кордоном. З німецькими фірмами ми були зв'язані в справах будівниц­тва. Ми посилали своїх інженерів на круповські заводи вчи­тися за розпорядженням Орджонікідзе, і на нашому заводі працювали німецькі спеціалісти (130). Член суду. — Про газоповітрянодувні машини передавали відомості німцям? Ки­рилкін — У нас вони тоді не виготовлялись і ми отримували їх з-за кордону, тобто від німців. Які ж відомості міг я пере­давати німцям про машини, які купували у них» (131).

Уявімо собі. В 1941 році, через кілька років після уро­чистого пуску заводу, нагород орденами його творців, в умо­вах, коли НКМЗ став гордістю вітчизняного машинобуду­вання, успішно освоював виготовлення нових й нових видів устаткування для металургійних та вугільних підприємств, ор­ганізатору його будівництва, посадженому на лаву підсуд­них, задається запитання; «Чи мала місце затримка в будів­ництві Краматорського заводу? В — Ні, завод було збудо­вано в строк, на що був складений акт урядовою комісією під головуванням наркома важкої промисловості Кагановича» (132).

Жахливе звинувачення у підготовці немов би за доручен­ням Чубаря терористичного акту проти Орджонікідзе викли­кає природне обурення підсудного, рішуче заперечуючого безглузду фантазію слідства. Це майже крик душі: «Запере­чую категорично. Ніякого завдання я не одержував. Це ви­думка слідчого, яку я вимушений був підписати. А виникло це питання з моєї заяви про те, що па заводі у нас часто бував Орджонікідзе і бачив мою роботу. Орджонікідзе знав мене, від 1917 р., він мене репрезентував до нагороди. Він виростив мене як господарника. Він. був моїм вихователем. Виступати проти нього для мене було неможливо». (1,'ІЗ 134).

Одним з центральних пунктів обвинувачень у шкідництві на будові заводу № 402 було подорожання собівартості бу­дівництва. На суді наводився підписаний Кирилкіним ана­ліз собівартості за січень—квітень 1938 р., згідно з яким подорожання становило кошторисної собівартості. Спросто­вуючи серйозне обвинувачення, підсудний показав, що при­чин подорожання будівництва було багато, «...кошторис скла­дав я сам. Алє поскільки я не знав місцевих умов, то не міг точно скласти його. Тому фактичні витрати перевищили ті, що передбачались... Боротьба за економію була слабою, тому що всі сили зосереджувались на боротьбі за виконання плану будівельних робіт». Реальні умови будівництв;) немо­жливо було передбачити заздалегідь, доводилось викопу­вати багато видів робіт, не передбачених кошторисом. Зем­ляні роботи, розраховані за літніми розцінками, приходилося викопувати взимку, коли земля була мерзлою і розцінки значно піднімались. Поскільки в умовах заболоченої місце­вості котлован заливало водою, були потрібні роботи для стоку води, що не передбачалося кошторисом (135).

Про факт замовлення енергопоїзду, який не виправдав себе в роботі, Кирилкін пояснив суду, що він звертався в наркомат за турбінами для тимчасовій електростанції, але йому порекомендували енергопоїзд. Він погодився і уклав угоду з відповідною організацією. Головуючий на суді на­полягав на конкретизації питання: «Вам було відомо, що енергопоїзд ще не освоєний, а виготовляється перший, екс­периментальний, енергопоїзд? В- — Замовляв енергопоїзд не я, а уряд і мені було запропоновано взяти його» (130).

З питань подорожання будівельних робіт додаткові відо­мості дав допит Л.X. Коппа. Наведемо його фрагменти:

«Головуючій — Ви дали показання, що перевищили по­тужність набережного крану, чим викликали переросхід бли­зько 3 млн. крб. Це підтверджуєте?

Копп  — Ініціатива будови більш потужного крапу належала мені. Якщо б такого крану ми не збудували, то зараз, коли уряд дає завдання на побудову більш потужних кораб­лів, ми попали б у сільце, тому що кран на 250 т не здатний. Виявлення ініціативи й наполегливості в цій справі вважаю своєю немалою заслугою перед Батьківщиною» (137).

«Головуючий. — Ви показали, що з котельного цеху про­ект був змінений в бік завищення. Цей факт мав місце?

Копп — Котельний цех проектною організацією був за­проектований помилково тому, що його висота не задовольняла потреби, що підтверджується розрахунками і з чим зго­ден ГПІ (гідропроектний інститут)... Все те, що з моєї ініціа­тиви покращено або виправлені помилки інших, мені квалі­фікують як шкідництво» (138).

Змушені підкорятися вимаганням слідства й визнавати себе в нездійснених злочинах, звинувачені насміхалися над своїми мучителями, користуючись їх некомпетентністю: «У показаннях ви писали, що в 1936 р. Сергіевський, монтуючи кран, не запресував бігунки візка, що призвело до швидкого зношення. Чи вірно це?

Копп — Це може вважати за шкідництво людина, яка зов­сім нічого не розуміє. Бігунки взагалі не запресовуються на осі. Інакше вони не будуть обертатися, якщо їх запресувати. Взагалі неполадки в пусковий період трапляються на будь-якому заводі. Були вони й у нас. А слідчий кваліфікував їх як шкідництво.

Головуючий. — Навіщо ви писали те, чого не було в дійсності?

Копп — Слідство вимагало від мене, щоб я писав про шкідництво. А шкідництва на заводі не було. Так що при­ходи лося його видумувати» (139)-

На відміну від судів 1937—38 років на цей раз в суді виступали свідки та адвокати-захисники. Унаслідок цього перед судом розкрилася широка картина розслідування справи, яке тривало більше трьох років та містило безліч юридичних порушень. Попереднє слідство було проведене не­правильно, у справі не провадилася дійсна експертиза, слід­чі використовували незаконні методи. Про це говорили не лише підсудні, але й шестеро свідків, виправданих іншим судом. На суді пройшов ряд свідків, які працювали з Кирилкіним й продовжували працювати на будові після його аре­шту. І хіні показання, що давалися в умовах небезпечних для них самих, відзначені явною об'єктивністю. Для суду не було підстав не довіряти їм. Так, замісник головного інженера Монастирський, що продовжував працювати на підприєм­стві, заявив; «Завод як будувався, так ми й продовжували його будувати, й зараз вже працює.. Темп будівництва був такий, що забезпечував виконання урядовою завдання — за­класти корабель у ІУ-му кварталі 1939 р- Наново нічого не перероблялося... Якість виконаних робіт сумнівів не викли­кає» (140).

Всі посадові особи, які входили до експертної комісії й підписали акт здачі-приймання підприємства напередодні арешту Кирилкіна, відреклись від цього акту, заявивши, що відображені в ньому факти не відповідають дійсному стану справ, вони спростовані самим життям. Свідок Щебетовський (колишній член експертної комісії, який підписав акт здачі підприємства) заявив; «Весь акт написаний за одну добу... Первісні документи ми не розглядали, а керувалися тими даними, які давав нам слідчий.. Ми зробили неправильне заключення про будівництво. Зараз я такого акту не підпи­сав би» (141)- Свідок Протопопов (колишній голова експерт­ної комісії, який теж підписав акт) сказав: «На сьогодніш­ній день всі висновки, вказані в акті, є неправильними. Заключення давалося на підставі протоколів допитів заареш­тованих, де вони визнавали себе вінними в шкідництві»-

Такі ж показання дали інші члени експертної комісії К.Н. Баранов, Я.К. Гельман, П.О. Кроков (142). Відпові­даючи на запитання членів суду, свідки характеризували І.Т. Кирилкіна, як гарного господарника, який з кожного питання швидко приймав рішення (Монастирський), досвід­ченого керівника, який користувався великим авторитетом» (Щебетовський) та ін. (144). На цьому тлі, у повному дисо­нансі з показаннями підсудних та свідків пролунав виступ представника державного обвинувачення, помічника війсь­кового прокурора Попова. Наведені на суді численні факти про незаконні методи слідства не справили ніякого враження на державного звинувача, не змусили перевірити достовір­ність, жодного факту. Оратор просто відмахнувся від них, не взяв до уваги. «Виступи підсудних, заявив він, спрямова­ні на те, щоб скомпрометувати органи слідства. Наголошу­ють на те, що їх показання є результатом злочинної поведін­ки слідчих. Таке пояснення дуже непереконливе... Самі під­судні Кирилкін і Копп давали власні свідчення про найтяжкіші злочини, які зараховувались їм у вину. Визнавати себе винним, не будучи ними, це немислимо. Я вважаю, що їх по­казання на попередньому слідстві є істиною, а в їх показан­ня, які дані на суді, я не вірю. Мені чомусь здається, що суду вони говорили неправду» (145)-

Державному звинувачені «чомусь здалось», що підсудні винни, а колегія військового трибуналу у відповідності з цим винесла вирок. Кирилкін і Копп визнавалися винними у то­му, що були учасниками антирадянської організації, яка займалась шкідництвом як у Краматорську, так і на будів­ництві підприємства в Архангельській області. Кирилкін та­кож визнавався винним у розтраті 200 тис. крб. державних коштів під час його перебування на посаді начальника бу­дівництва заводу № 402.

На цій підставі були засуджені до заточення у ВТТ Ки­рилкін на 15 років і Копп — на 8 років (146). В слідчій справі є довідка, підписана Головою військового трибуналу Північного військового округу про те, що Кирилкін помер у в'язниці 26 березня 1942 р. Причина смерті та місце захоронення не вказані (147). Таким був фінал життєвого шляху одного з видатних діячів індустріалізації. Слід зауважити, що наркомат важкої промисловості на чолі з «залізним нар­комом» байдуже спостерігав картину розправи над його кра­щими кадрами. Більш того, не виключено, що саме йому належала ініціатива передачі силовим структурам справи, яка могла бути вирішена звичайним адміністративним шля­хом.

26 серпня 1956 р. Кирилкін був повністю реабілітований, а його справа припинена. Визнавалося, що матеріали його обвинувачення були сфальсифіковані робітниками Архан­гельського облуправління, НКВС шляхом незаконних мето­дів слідства й об'єктивних доказів вини І.Т. Кирилкіна в справі не міститься.

От же, жертвами сталінських репресій були не лише полі­тичні діячі, відомі революційними заслугами, але й діячі з безперечними заслугами у справі господарського зміцнення країни. Деяких з них (Гвахарія, Кирилкіна) Сталін знав особисто. Кирилкіна він називав «самородком», «надійним товаришем». Але це не завадило могутньому властителю за­лишити без відповіді звернутий до нього лист заарештовано­го Кирилкіна, як і раніше Гвахарія. Диктатору зовсім не ім­понували особи авторитетні, сильні, впевнені в собі, здатні мислити самостійно, саме в таких людях він вбачав загрозу для свого необмеженого самодержавства,

---

Дата добавления: 2018-11-24; просмотров: 389; Мы поможем в написании вашей работы!

Поделиться с друзьями:

---

---

Мы поможем в написании ваших работ!